Ніхто не просить Зеленського, переконує Дональд Трамп у останньому дописі у соцмережі Truth, повністю присвяченому президентові України, визнати Крим російською територією. Але при цьому саме слова Зеленського про те, що Україна ніколи не визнає російську анексію Криму, викликають і цю навіжену мішанину докорів та похвальби, і зрив переговорів у Лондоні. На які американці покладалися до останнього, але — не отримавши жодного сигналу, що європейці допомагатимуть готувати з української делегації котлету по-київськи, гірше того, діставши натомість протилежні сигнали — держсекретар Марко Рубіо менше ніж за добу до зустрічі самоусувається від неї та залишається перекладати папери по свій бік океану. Передавати американське послання до Великої Британії відправляють Кіта Келлога, на якому, найімовірніше,  найближчим часом остаточно поставлять хрест. Адже коли за тиждень кожне притомне медіа в Сполучених Штатах розкаже, що Трампові не вдалося ані за день, ані за сто днів зупинити війну між Росією і Україною, когось у своїй команді (насамперед для себе самого) доведеться зробити крайнім. 

Мене нічого не повʼязує з Росією, переконує Дональд Трамп у тому ж таки дописі, тож, можливо, Стів Віткофф художньо перебільшував (заради переговорного процесу), сказавши, що президентові дуже сподобався портрет, який на особисте замовлення Путіна намалював Нікас Сафронов. “Улесливий портрет Трампа — важливий крок у поліпшенні відносин Росії та Сполучених Штатів”, – начебто сказав йому керманич Кремля. А сам Трамп художньо перебільшував (заради переговорного процесу), коли раніше писав про “великий бізнес”, який от-от вестиме Америка з Росією, коли нарешті ця Україна підпише мирну угоду, чесну мирну угоду, додав із Індії віце-президент Джей Ді Венс, де всім доведеться поступитися якимись територіями. Весь попередній президентський строк Трампа пройшов у намаганнях довести, що нічого, геть нічого, нічогісінько не повʼязує його з Росією. Починаючи з того, що американські спецслужби звинуватили Кремль у втручанні в вибори, не настільки помітному, аби сумніватися в результатах, та все ж саме на користь Трампа. Його головного політтехнолога Пола Манафорта (за збігом обставин ще й одного з політтехнологів “Партії регіонів”, рекомендованого російським олігархом Дерипаскою) після гучного суду відправили за грати. Сам Трамп, як стверджує в останній книзі журналіст Washington Times Боб Вудворд, щонайменше сім разів говорив із Путіним уже після того, як пішов із Білого дому, програвши вибори Джо Байдену. “Якщо я і робив це, я розумно робив, – казав сам Трамп після публікації книги. – Якщо дружити з людьми, якщо мати стосунки з людьми, це добре, а не погано в державному сенсі”. Свого часу, років зо тридцять тому, коли справи у майстра укладати угоди дійшли до багаторазового банкрутства, і американські банки почали сахатися його, Трампу вдалося дати раду завдяки іноземному капіталу пост-радянського походження. Гроші заходили на американські рахунки за рахунок нових партнерств у сфері нерухомості та купівлі численних кондомініумів Трампа, допомагала йому і Bayrock Group, якою керував колишній радянський чиновник, казах Тофік Аріфов. Ще один її співголова – Фелікс Сейтер (він же Шеферовський), людина цікавої біографії і звʼязків, повʼязаний із російською мафією. Навіть син Трампа в 2008-му році, коли про президентські вибори ще не йшлося, жартував: “...росіяни складають досить непропорційно велику частку багатьох наших активів. (...) Ми бачимо великий потік грошей з Росії”. Розслідування встановило, що під час першої президентської кампанії Трампа контактувати з його оточенням – найближчими радниками і дітьми – намагалися щонайменше 14-теро росіян. Однак розслідування спецпрокурора Мюллера щодо потенційної свідомої змови Трампа з Кремлем, яке тривало 2 роки, не знайшло жодних вагомих доказів роботи президента Сполучених Штатів на уряд Російської Федерації. Та вочевидь, залишило в голові самого Трампа достатньо помітний слід, аби тепер, – за повних 6 років потому – продовжувати виправдовуватися. Адже звʼязки направду були і цілком можливо – існують досі. Принаймні, це найпростіший спосіб пояснити, чому за півдня після того, як речник Кремля заявляє “переговори не терплять розголосу й мають проводитися в тиші”, цю саму тезу роздратовано повторює речниця Білого дому, звинувачуючи Зеленського у тому, що він забагато виносить на публіку.

Зеленський заважає закінчити війну, переконує Дональд Трамп, і це почасти правда, якщо бажати завершити війну так, як це хоче зробити 47-й американський президент – себто виконати всі російські умови, аби Путін оголосив перемогу на свій внутрішньоросійський день перемоги у канібалізованій російською пропагандою війні. Та Зеленський не завжди артикулював питання Криму настільки чітко. Ще в березні 2022-го його переговорна команда на чолі з Арахамією пропонувала в Стамбулі “протягом 15 років проводити двосторонні переговори щодо статусу Криму і Севастополя”. “Окремим пунктом, – додавав Арахамія, – ми пропонуємо РФ, що Україна і Росія не будуть протягом цього часу, поки йтимуть переговори використовувати військові сили, щоб вирішити питання Криму”. Слідом за ним Олександр Чалий (досі незрозуміло, як у складі переговорної команди взагалі опинилася людина, що в 2020-му році відвезла до Мюнхенської безпекової конференції одіозну пропозицію розробляти нову українську ідентичність, урахувавши погляди Росії на питання історії, мови і національної пам’яті) говорив, що Україні і без НАТО, на двосторонніх гарантіях безпеки буде непогано. І Сполучені Штати (тоді ще Сполучені Штати здорової людини), і Велика Британія одразу однозначно висловилися: ні, ці переговори не показують, що Росія готова на тривалий мир. Досі невідомо, які розмови з українцями щодо цього тривали поза камерами. Більше прямих переговорів з Кремлем ніхто не вів, бо росіян відкинули з Київської області – і світ здригнувся. Тепер Джей Ді Венс слідом за росіянами називає поїздки закордонних лідерів “пропагандистськими турами”, а чиновники Трампа згортають спільні американо-українські програми з розслідування воєнних злочинів Росії. Бо ця інформація не просто зайва. Вона категорично заважає закінчувати війну. А Зеленського затиснула в чіткі переговорні рамки така ж велика відраза до попередника, як і в самого Трампа. «Мінськ» – це найгірше, що може бути, до чого у жодному разі не можна повертатися – заморожений конфлікт» — восени минулого року заявив шостий президент України, виступаючи на італійському форумі. В цей самий час британський воєнний аналітик, колишній військовий пілот Шон Белл говорив мені: у вас попереду важкі рішення. Та ухвалювати важкі рішення для Зеленського де факто означає визнавати: підписані пʼятим президентом України Мінські угоди теж були не найкращим, але єдиним можливим на той час варіантом взаємодії з неспівставно більшим ворогом під пильним поглядом європейських союзників, яким дуже хотілося заморозити конфлікт і продовжити споживати дешевий російський газ. Найближчим часом він ризикує опинитися в куди гіршому, ніж Порошенко, становищі. Як і ми всі разом із ним. Ще три місяці тому в будь-якій внутрішній дискусії можна було ставити крапку словами: єдиний, хто в цьому винен – Росія. Тепер відповідальність із Росією збирається розділити Америка. Найближчим часом ви побачите багато прогнозів щодо того, чого не стане в Україні, якщо Сполучені Штати втретє, але востаннє зупинять допомогу. А далі – заборонять постачати Україні зброю із американськими деталями. На уроках історії років за пʼятдесят це рішення можуть описувати таким само короткозоро-жалюгідним, як Мюнхенська змова… але для цього треба, щоб комусь іще були актуальні уроки історії українською мовою років за пʼятдесят. 

“Я не знаю таких країн, в яких на четвертому році війни, зайшовши у будь-який супермаркет, ви могли побачити таку кількість пропозицій, які є в Україні” – говорить голова Верховної Ради Руслан Стефанчук, і називає такий стан речей заслугою Верховної Ради, президента та уряду. Це небезпечний популізм: платоспроможність українців четвертий рік тримається на шалених (в масштабах українського бюджету) закордонних надходженнях. Варто їм зупинитися, або помітно зменшитися, і не треба буде щоденних російських ударів, щоб світло та воду в великих містах видавали по кілька годин на день. Завдяки тому, що Сполучені Штати вдруге обрали Дональда Трампа і поки що не виглядають розчарованими своїм вибором; а у Євросоюзу (навіть якщо забути про численні внутрішні проблеми, стабільне зростання частки популістів при владі, окремого Орбана) підуть роки на те, аби втілити в життя рішення зменшити залежність від американських безпекових гарантій, що відтепер не гарантують анічогісінько – Україна ризикує пережити чимало скрутних років у зовнішній і внутрішній боротьбі за своє існування. За кожною несправедливо закінченою війною (а справедливо ця війна закінчиться лише дивом) наступає період апатії і ресентименту в суспільстві, яким у нашому випадку обовʼязково скористаються. Вихваляння тим, що держава воює і продовжує безбідно жити – не найкращий спосіб готувати громадян до того, що цілком імовірно станеться далі, хоча це і цілком в рамках світового політичного тренду на годування народу тим, що народу приємно чути. Не те, щоб нам треба було до нього звикати, та за умов воєнного стану це така ж завелика розкіш, як автівки минулого року випуску біля київського “Гудвайна”. Трамп за кермом Сполучених Штатів здатен призвести до світової кризи чи фінансової скрути всередині країни, але історія американської економіки багата на фінансові скрути. Його аналогу в Україні Україна як держава не переживе.