Тамалія Алішабхана – донька упорядника індонезійської мови. Відомого поета та журналіста Сутана Такдіра Алішабхани, який стояв у витоків народження мови, що змогла обʼєднати в єдину країну тисячі розрізнених островів. Вона добре розуміє, що означають для нації незалежність, свобода і суверенітет. Саме тому, обурена російською повномасштабною війною, сімдесятирічна Тамалія зібрала демонстрацію під російським посольством, здивувавши навіть поліцейських. Вона зустрічалася з Рефатом Чубаровим, коли той приїжджав до Індонезії, і переказуючи розповідь про поневіряння його матері через радянську депортацію, ледве може стримати сльози. А ще вона переконана, що Індонезія завинила Україні борг честі. Далі – пряма мова.

Найважливішою подією в історії Індонезії є не Декларація незалежності.

Це друга за важливістю подія. Насправді це Клятва молоді 1928 року. Коли молодь з різних островів зібралася в Джакарті, вони дали клятву. Ми — один народ, індонезійський народ. Ми — одна нація, індонезійська нація.

І ми будемо мати національну мову. Ми обираємо малайську мову.

Бачте, ви не можете проголосити незалежність, якщо ви не домовилися, що хочете це зробити.

Бо інакше, ви проголошуєте незалежність, а потім Балі каже: «Ні, я на це не погоджувався». От що було дуже важливим. Це було духовне народження Індонезії.

І щойно народився дух, знадобилося лише 17 років, щоб ми проголосили незалежність і відбулося фізичне народження Індонезії.

Мій батько відіграв важливу роль у створенні цієї національної мови та національної культури, тому що спершу це була лише теорія. Люди розмовляли своїми регіональними мовами, а найосвіченіші ще й нідерландською, тому що ми були нідерландською колонією. Але мій батько сказав: «Треба мати терпіння, час прийде». Тоді змоги вивчати лінгвістику в університетах не було, тому він просто читав кожну книгу про лінгвістику, яка потрапляла йому до рук, і час настав, коли японці напали й окупували Індонезію, і вони заборонили використання нідерландської, але ніхто не міг розмовляти японською, тому вони сказали: «Добре, ви можете використовувати малайську», тому що малайська була мовою міжнаціонального спілкування наших островів, бо у нас є понад 700 етнічних мов, тобто мовних груп. І вони сказали: «Так, ви можете називати її індонезійською, нам байдуже, але угода полягає в тому, що коли Японія переможе у війні, ми навчимо вас усіх японської». На це ми всі сказали: «Так, так, звичайно». І мій батько працював у мовному відділі, і він був експертом, тому що він був єдиним, хто в цьому тямив, і він сказав: «Добре, ми кажемо «так» японцям, але насправді ми будемо формувати нашу національну мову». Тож він написав першу індонезійську граматику, а потім зібрав команду для створення словника сучасної термінології, тому що малайська мова мала словниковий запас мови 17-го століття.

Тож один тиждень вони викликали лікарів, наступний тиждень — інженерів, наступний — юристів, журналістів, і за три роки, коли ми проголосили незалежність, національна мова була готова, щоб об’єднати націю. 

А двоюрідний брат мого батька був першим прем’єр-міністром Індонезії. І він дуже вірив у переговори, тому що ми насправді не мали сили, щоб перемогти голландців. У них були бомби й танки, а у нас були дуже гострі бамбукові палиці. Тож він думав, що ми повинні вести переговори. І він сказав: «Після Другої світової війни, насправді, єдина країна, яка перемогла, була Америка. Європа, наче, теж перемогла, але вона була зруйнована. Її потрібно було відбудовувати. Тому він сказав: «Це Америку ми повинні переконати. І Америка дає Філіппінам незалежність. Це означає, що вони не бачать майбутнього для колоніальних країн. Ось що ми маємо лобіювати».

Але спочатку ми мали виступити в Організації Об’єднаних Націй. Я відчуваю, що ми в боргу перед Україною, в боргу честі, тому що в 1946 році, коли ми боролися за незалежність, нам було дуже терміново потрібно виступити перед Радою Безпеки, але потрібна була країна, яка б просунула цей виступ, і Україна негайно втрутилася і дійсно боролася за це. Це був пан Дмитро Мануїльський, він дійсно боровся за це, щоб ми отримали шанс це зробити.

Американський уряд тоді не стояв на боці Індонезії, він стояв на боці Нідерландів, бо вони були дуже хорошими союзниками під час Другої світової війни. Але наш прем’єр-міністр, він був соціалістом. Тож в Америці він був у хороших стосунках з профспілками. А потім профспілки, і – я не знаю чому, – Рада церков, вони лобіювали Конгрес. В той час нідерландці бомбили Індонезію, вони привезли танки, вони захопили весь уряд і сказали: «Індонезії не існує». А потім американські профспілки та Рада церков лобіювали Конгрес, виходили на протести. І вони сказали: «Кількість грошей, яку нідерландці витрачають на літаки, танки та солдатів, еквівалентна кількості грошей, яку Америка збирається дати Нідерландам за Планом Маршалла на відбудову. То навіщо нам оплачувати колоніальну війну Нідерландів». І тому Конгрес відмовився погодити бюджет для нідерландських грошей за Планом Маршалла, якщо Нідерланди не дадуть нам незалежність. І тоді Нідерланди сказали: «Добре, за умови, що Індонезія заплатить нам еквівалентну суму грошей, що виділяют нам за Планом Маршалла». Тож ми голодували після війни, але ми заплатили ці гроші, і ми закінчили платити в 1970 році. От скільки часу нам знадобилося. Ми були дуже бідні. Після того, як японці забрали всю нашу їжу. Знаєте, на залізничній станції, коли поїзди відходять, зазвичай бігають жебраки. Тоді навіть жебраки не могли бігати. Вони були такі виснажені. Вони голодували. Але ми заплатили ці гроші. Ось чому я розумію: коли люди хочуть бути вільними, ніщо їх не зупинить. Ми боролися 300 років, щоб бути вільними.

Навіть якщо росіяни переможуть зараз, - хоча я не думаю, що вони переможуть - та якщо ви справді хочете бути вільними, ви будете вільними. Ми повставали, і знов повставали, і знов повставали - і зрештою вибороли свободу.

Я дивилася телевізор і читала, я бачила, як Росія бомбить, нападає, і я бачила український народ, його неймовірну мужність. Тендітні старенькі жінки, які йдуть до російських солдатів і дають їм насіння соняшника. І чоловіки, які масово йшли в армію, бо були розлючені цим нападом. Я бачила, що у вас є ця нездоланна мужність. Ви хочете бути вільними. Ви повинні бути вільними. Статут Організації Об’єднаних Націй обіцяє нам це, він говорить, що кожна нація має право на самовизначення, а потім я читала більше, про ваші протести на Майдані. Ви хотіли демократії, ви хотіли свободи, і це ваше право, і я дивилася на Росію і думала, що це хижацька країна, знаєте, і всі ці розмови, знаєте, про всі ці зони впливу Росії… Та яке вони мають право говорити, чого хочуть люди України та Криму, ні, це право людей Криму та України, ось що говорить Статут Організації Об’єднаних Націй. Росія каже, що боїться НАТО. Вибачте, Росія володіє однією десятою поверхні Землі. Скільки ще землі їм потрібно, щоб відчувати себе в безпеці? Яка різниця, чи ракета спрямована на них з Німеччини, чи з України? Це різниця в одну хвилину, можливо. Це не раціональний аргумент. Росія дуже багата країна. Якби вони зосередилися на своєму народі, на своїй економіці, вони могли б бути наймогутнішою нацією у світі. Їм не потрібна Україна чи Крим, щоб це зробити. І тому я думала, ні, цей аргумент хибний. 

Подивіться на пана Путіна. Він колишній КДБіст. Він є продовженням Радянського Союзу. І його політика, як внутрішня, так і зовнішня, не може досягти успіху. Бо що вони здебільшого роблять? Здебільшого вони тероризують усіх, лякають усіх до смерті. Нападають на Україну, і що відбувається, всі колишні нейтрали хочуть приєднатися до НАТО, навіть Швеція та Фінляндія хочуть приєднатися до НАТО. Словом, одного дня я прокинулася і подумала: ні.

І я подзвонила своїй подрузі, професорці ісламського права. Вона дуже ліберальна, вона дуже тепла людина, вона дуже добра і щедра. І вона написала Збірник ісламського права, який зараз використовується Ісламським відділом Гарвардського університету. Я подзвонила їй і сказала: «Ну ж бо, я більше не можу дивитися, як росіяни бомблять українців. Зробімо демонстрацію біля російського посольства». І вона сказала: «Так, я теж готова. Мені не подобається, як росіяни поводяться щодо України». Гаразд. Тоді я подумала: «Добре, я просто зроблю невелику демонстрацію». У нас для цього треба піти до поліції та повідомити про це. Поліція не може заборонити демонстрацію, але ми мусимо повідомити їм, що ми збираємося провести демонстрацію, на випадок якщо вона перетвориться на заворушення. Тож я пішла до дуже великої центральної поліцейської дільниці. Поліція нікого не може зупинити, але вони не дуже люблять демонстрації, тому що це незручно для них. Тож вони посилають тебе туди, посилають тебе сюди. І нарешті, я подумала: «Годі з мене». Я просто пішла до відділу наркотиків. Я сказала: «Я повідомляю про демонстрацію». Вони сказали: «Ми у відділі наркотиків». Я сказала: «Так». То скажіть мені де місце, щоб повідомляти про демонстрації? Вони сказали: «Так це розвідка, це по сусідству». Тож я пішла до розвідки, вийшов офіцер розвідки, каже: добре, то де ви хочете провести свою демонстрацію, звідки і куди? Я сказала, що ми хочемо зробити це в суботу, я піду до українського посольства, ми збираємося вручити послу квіти, ми заспіваємо наш національний гімн, і, сподіваюся, вони заспівають свій національний гімн. Потім у нас буде великий банер і мікрофон, ми підемо звідти маршем до російського посольства. Потім я покладу соняшники, тому що я впевнена, що росіяни не вийдуть, до воріт.. А потім я щось покричу там. І коли ми будемо йти по вулиці, ми будемо кричати: «Ukraina Merdeka!» Merdeka означає свобода, незалежність.

Тож він сказав: «Гаразд, хто це оплачує?» Я сказала: «Ніхто». Це просто небайдужі громадяни. Він каже: «Зазвичай хтось завжди платить. Я сказала: «Ну ж бо». Там буде лишень зо тридцять людей. Хто захоче спонсорувати демонстрацію на 30 людей? Це не має сенсу. І він каже: «Гаразд. Тепер ви обіцяєте, що не спричините заворушень, не зруйнуєте майно російського посольства, і не спробуєте спати перед російським посольством?» Я погодилася. Тоді він сказав: «Добре, я бачу, що ви написали дві статті на підтримку України. Тепер ви організовуєте демонстрацію. То що ви збираєтеся робити після демонстрації?»

Я кажу, я не думала про це. Можливо, зберу трохи грошей. Ну, я не можу приєднатися до української армії. Я не вмію стріляти, і я можу втратити своє громадянство. Так, пані. Якщо ви спробуєте приєднатися до української армії, ви втратите своє громадянство. І я сказала: «Я обіцяю, що не буду намагатися приєднатися до української армії». І потім він сказав: «Знаєте, пані, ви стара жінка. Чому б вам просто не відпочити вдома і не дозволити молодим людям це зробити?» І я сказала: «Я, можливо, стара, але у мене все ще є мозок. У мене все ще є серце. І знаєте, є навіть росіяни, які з цим не погоджуються, але у них немає демократії. Якщо вони спробують протестувати й виступати, вони можуть потрапити до в’язниці на 15 років. А я індонезійка. Я маю право говорити. У мене є демократія. Уявіть, що ви маєте це право і ніколи його не використовуєте. Це як мати мобільний телефон і ніколи ним не користуватися». І тоді він посміхнувся. І він сказав: «Знаєте, пані, ви побили рекорд. Ви найстаріша людина, яка коли-небудь приходила сюди, щоб повідомити, що вони хочуть провести демонстрацію. Ви мене надихаєте». Тож ми посміхнулися. Потиснули руки. Але ви ж пам’ятаєте, він був офіцером розвідки. Тож після цього він сказав: «А тепер, пані, скажіть мені справжню, насправді справжню причину, чому ви влаштовуєте цю демонстрацію». Я сказала: «Добре, я скажу вам справжню причину, чому я влаштовую цю демонстрацію. Я католичка, і моїм покровителем є Святий Михаїл. А для католиків Святий Михаїл є покровителем Києва». І він подивився на мене і сказав: «Пані, я теж католик, і мій покровитель — Святий Михаїл». Ми потисли руки. «Добре, пані, ось мій номер. Зв’яжіться зі мною за потреби». Тож ми провели цю демонстрацію, і вона була невеликою, але там було аж 20 представників преси. Тож насправді не має значення, наскільки велика ваша демонстрація, має значення, скільки там преси. Цю демонстрацію добре освітили. Ось, як усе почалося.

Про Крим я вперше почула від посольства - у них була якась подія, там я вперше про це дізналася. Тоді я зрозуміла, що вони мусульмани. І для Індонезії це дуже важливо, тому що, звичайно, ми є найчисельнішою країною з мусульманами в світі. Ми не ісламська держава. Так, у нас немає законів шаріату. Ми визнаємо протестантів, католиків, мусульман, індуїстів, буддистів. І ще стару релігію, де вшановують духів. Тож почувши про це я подумала: «Я хочу дізнатися більше». А потім приїхав голова Меджлісу Криму, пан Рефат Чубаров. І моя подруга, вона інфлюенсерка, у неї подкаст з двома мільйонами глядачів, взяла у нього інтерв’ю. А потім вона, після цього, вона з землі Батак на півночі, вона принесла традиційне полотно батаків, улос. І обгорнула його навколо пана Чубарова, а потім ми всі, там було кілька людей, підійшли, поклали руки на улос. У такий спосіб  батаки передають любов, наші молитви, нашу енергію, щоб захищала вас, розумієте? І я думаю, він був дуже зворушений, у нього сльози в очах стояли. Він розповів нам, що його мати була депортована, коли їй було вісім років, їх перевозили в товарних вагонах. А потім викинули в поле без притулку, без одягу, без їжі. Вони копали ями, щоб зігрітися. Вона вижила і змогла повернутися лише після “перестройки”. Мир тривав трохи більше двадцяти років… а потім росіяни знову повернулися. 

І знову намагалися знищити їхню ідентичність, їхню релігію, їхню культуру. І пану Чубарову довелося втекти, так само, як пану Джемілєву довелося втекти в Україну. І той факт, що коли Росія напала на Україну, муфтій України, який, я думаю, з Криму, засудив цей напад і повністю підтримав українців. Це дуже важливо для Індонезії знати. Зрозуміло, чому багато кримців приєдналися до української армії, у вас навіть міністр оборони — мусульманин. Тепер я розумію, чому пан Зеленський каже: «Ні, ми не можемо обійтися без Криму, тому що це наші люди». Крим є частиною України. Ви хочете бути разом. Це як Балі і, приміром, Малакка, ми хочемо бути разом.

Ніхто не має права про нас сказати, що це, мовляв, чиясь політична сфера впливу.

Я думаю, що для індонезійців дуже важливо дізнатися про ваше мусульманське населення, тому що тоді вони можуть ідентифікувати себе з чимось, що є таким самим, як ви. Тож я думаю, що історія про Крим, про пана Джемілєва, про пана Чубарова, про те, чим направду є Крим, має звучати частіше, більше, треба наголошувати, що ваш міністр оборони — мусульманин. Я вважаю, це спосіб донести до індонезійців, щоб вони зрозуміли. А також треба говорити звірства, яких зазнала Україна і яких зазнав Крим. 17 серпня нам буде 80 років незалежності, тому я збираюся про це написати, а потім, думаю, хотіла б дослідити більше про пана Дмитра Мануїльського. Можливо, я теж про це напишу.

‍