Історикиня Гульнара Абдулаєва до 81-ї річниці депортації написала колонку для “Української правди”. Йдеться про сімферопольський “будинок спеціалістів”, на розі Жуковського та Самокіша. 

Вона порівняла його з харківським будинком “Слово”, що називають символом українського розстріляного відродження.

Гульнара Абдулаєва розповіла, як напередодні великого геноциду імперія встановлювала контроль над інтелектуальною елітою кримців та знищувала її. 

Проте окрім будинку на Жуковського у кримськотатарського розстріляного відродження є інший символ - акмесджитська (сімферопольська) будівля по вулиці Горького, 3а. Мої однолітки пам'ятають її через нічний клуб “Алькатрас”, що розташовувався там у 90-х. Протягом однієї ночі, проти 17 квітня 1938-го, у підвалах цієї споруди знищили майже всіх кримськотатарських вчених, письменників і композиторів. І саме цей символ репресій закріпився в свідомості народу в останні роки перед окупацією Криму.

Будинок на Жуковського, 20 згадують не так часто, і в цього є своє пояснення. Він не лише місце, де одночасно жили акторка Нуріє Джетере і композитор Яя Шерфетдінов, письменник Умер Іпчі та музикант Асан Рефатов. 

Він ще й неприємна сторінка національної історії, про яку в кримськотатарському середовищі не заведено говорити вголос. Бо тоді доведеться називати його будинком міфів і ганьби.

У 2012-му, до сторіччя письменника Шаміля Аляліна на будинку встановили пам'ятну дошку, і саме тоді виник перший скандал, завдяки якому журналістам ATR привідкрилася неприємна правда про мешканців будинку. Гульнара Абдулаєва згадала імена багатьох письменників, композиторів і артистів, що в ньому жили. Утім це не лише історія про кримськотатарських янголів і НКВС-івських демонів. Завдяки живим свідкам репресій 1930-х ми знаємо, що без допомоги янголів демони навряд чи б впоралися.

Про Юсуфа Болата не буду довго писати. Про нього коротко і ємко сказав геній кримськотатарської поезії 20-го століття Ешреф Шем'ї-заде: “Руки Юсуфа Болата по лікоть в крові”. А ось його племінника - письменника Шаміля Алядіна - досі називають великим кримськотатарським романістом. Оцінку творчості Алядіна варто залишити фахівцям (і, до речі, обережні висновки щодо його вторинності і калькованної мови вже почали з'являтися, зокрема, від визнаного мовознавця Мустафи Аметова). Я ж повертаюся у 2012 рік, коли син репресованого 1938-го Умера Іпчі, Якуп Іпчі, влаштував протест проти встановлення на будинку таблички з іменем Шаміля Алядіна. Тоді журналістка Афізе Юсуф-кизи дізналася про історію заселення Алядіна і його дядька Юсуфа Болата в квартиру на Жуковського, 20, в якій жила родина Умера Іпчі. Його самого у 1938-му засудили на 12 років таборів, а в оселі лишалися дружина письменника Фатіма з двома дочками. Вона була на сьомому місяці вагітності третім - Якупом. Шаміль Алядін щоночі приїздив і тиснув на жінку, щоб вона швидше забиралася з квартири, бо “не місце дружині і дітям ворога народу займати житлову площу радянських письменників”. На підтвердження своїх слів Якуп Іпчі відвіз нашу знімальну групу до своєї старшої сестри Лейли-ханим. 1938-го їй було 8 років, і вона добре пам'ятала Шаміля Алядіна, який тероризував родину і врешті власною машиною вивіз Фатіму з дітьми до її батька в Бахчисарай. Звідти вони перебралися до халупи в селі на півночі Криму, де зустріли війну і депортацію.

Онук Шаміля Алядіна був настільки розлючений першим правдивим матеріалом про свого діда, що влаштував кількарічний мережевий булінг щодо мене особисто. Адже я тоді був шеф-редактором новин ATR і випустив сюжет до ефіру.

Проте і це ще не вся історія ганьби. Старший син Ешрефа Шем'ї-заде - доктор фізико-математичних наук, професор Айдин Шем'ї-заде - був засмучений витоком історії і скандалом, про що збереглася наша переписка. У ній він однозначно підтвердив історію вигнання родини Іпчі з дому і додав кілька деталей, які добре пам'ятала його мама, Сайде Боданінська, донька Алі Боданінського і племінниця Усеїна Боданінського, що також був розстріляний 17 квітня 1938-го.

Залишаю скріншот як є. В ньому цікава деталь: бійка за квартиру між рідним дядьком та племінником -  драматургом Юсуфом Болатом  і письменником Шамілєм Алядіном.

‍

Як витікає зі статті Гульнари Абдуллаєвої і свідчень покійного Айдин-бея, спаринг за квартиру завершився нічиєю, і до неї заїхали обидва, а пізніше їм підселили ще й третього сусіда, Сулеймана Максута.

І це лише одна з мізансцен тодішніх трагедій.

“Великий” Ільяс Бахшиш - окрема нерозкрита історія про дивовижну живучість і тефлоновість композитора. Уникнув репресій і таборів в 1930-х, став улюбленцем нацистів і під час німецько-румунської окупації разом з артистами радіокомітету і кримськотатарського театру був вивезений до Румунії. Коли Совєти затребували артистів назад, уряд румунського короля, що швидко перевзувся і став співпрацювати зі сталіністами, видав їх Москві. Частину розстріляли ще під час перетину румунсько-радянського кордону. Решту не просто заслали в депортацію, а як Сабріє Ереджепову, відправили на каторжні роботи, з яких вона повернулася майже інвалідом з цирозом печінки. І тільки Бахшишу за роботу у Румунії нічого не було. Згодом, у 1957 році, радянська влада доручила йому створювати в Узбекістані новий кримськотатарський ансамбль “Хайтарма”. А вже після перебудови Бахшиш став улюбленцем місцевої кримської влади, і відродження театру в Криму теж доручили йому.

Окрім того, досі вирує купа чуток про його авторство дивовижно вдалої музичної п'єси “Арзи киз”. Хай вже знайдуться кримськотатарські або не кримськотатарські дослідники, що вивчать всі партитури п’єси та інших робіт двох композиторів - розстріляного 17 квітня 1938-го Асана Рефатова і вічного улюбленця всіх влад Ільяса Бахшиша - і скажуть нам, чи є там крадіжка, чи нема. Яка роль одного в смерті іншого? Як в Юсуфа Болата? По лікоть в крові? Як в Алядіна? На півшишечки? Або чистий, як Ремзіє Баккал та Сабріє Ереджепова, і тоді треба припинити пліткувати.

Врешті, варто вже не мовчати сором’язливо про видатного співака Февзі Білялова, що в 1960-х звільняв з ансамбля “Хайтарма” Сабріє Ереджепову, Селіме Челєбієву та решту артистів, відомих ще до депортації. Лише 2022-го, вже після початку повномасштабної війни, ми записали пісню на слова Сабріє апте та музику Кабула Сеїтвелієва. Вона про жахливу ворону, що всім заздрить і харчується падаллю. Пісня присвячена Февзі Білялову. Ми це знаємо завдяки тому, що корифеї нашої сцени Гулізар Бекірова і Рустем Меметов наважилися говорити про це вголос. Досить розповідати про його співпрацю з КДБ на кухнях та в курилках. Міфологізація кримськотатарської історії з бажанням оминути складні теми зрад, доносів, заздрощів та інтриг перетворює нас на пласких, безглуздих і беззмістовних персонажів індійських фільмів для людей з обмеженими розумовими можливостями.

Врешті ще живі Аблязіз Велієв і Уріє Едемова, є такі дослідники як Зера Бекірова або навіть учень Шем'ї-заде - Айдер Еміров. Всі вони мають розповідати не тільки сльозливі і стерильні історії про ідеальних кримських татар, а нарешті почати писати чесну історію, яка спочатку може нас всіх нажахати. Бо в реальному житті демони завжди справжні, а янголи часто вигадані, і треба нарешті бодай почати руйнувати міфи про святих великомучеників, де кожен перший - ветеран національного руху, палкий патріот і, як в анекдоті про слайди в сільському клубі, все життя займався лише одним видом любові... до Батьківщини.