Ельвіра Кемаль - дослідниця кримськотатарської історії, що живе у Німеччині. Публікуємо переклад її статті для турецького видання Yenidevir.

Трохи більше ста років тому Російська імперія розпалася, і країну охопила громадянська війна. Крим — батьківщина кримських татар — виявився не стороною цього конфлікту, а його здобиччю. За три роки влада на півострові змінювалася кілька разів: більшовики, українські та німецькі війська, Біла армія — і знову червоні. Жодна зі сторін не воювала за кримських татар і не рахувалася з ними як із народом; кожна лише використовувала їхню землю, врожай і життя для власної боротьби.

Історія російської революції та громадянської війни в Криму нерідко зводиться до долі такої видатної постаті, як Номан Челебіджіхан, і його мученицької загибелі. Однак не менш важливою є доля всього кримськотатарського народу, який у цей період знову опинився між двох вогнів. Ані червоні, ані білі не стали союзниками, а прагнення до національного самовизначення розчавило протистояння кількох сил.

Перші революційні події в Криму населення зустріло доволі стримано. Влітку 1917 року більшовики практично не користувалися підтримкою на півострові. Однак уже наприкінці року політична ситуація помітно змінилася: вплив лівих сил почав швидко зростати, особливо у великих містах, що й визначило подальшу боротьбу за владу в Криму.

Восени 1917 року на півострові одночасно діяли три влади, жодна з яких не визнавала верховенства інших: національний уряд кримських татар — Курултай, коаліція антибільшовицьких міських і земських органів та більшовицька рада в Севастополі. Крим увійшов у громадянську війну розколотим ще до її початку.

Наприкінці 1917 року в Криму почалися перші сутички. Чорноморський флот, який з літа 1917-го не брав участі у воєнних діях, остаточно маргіналізувався. Крім того, влітку до Криму ринули кримінальні елементи та солдати-дезертири, які займалися мародерством у кримських селах.

Жовтневий переворот на півострові зустріли вороже, тому радянизація могла здійснитися лише силою зброї. Більшовики, ліві есери та анархісти зробили ставку на збройну боротьбу. Значну роль у їхніх загонах відігравали революційно налаштовані матроси Чорноморського флоту, солдати, які залишили фронт, а також кримінальні елементи, для яких революційний хаос став сприятливим середовищем. Насильство перетворилося на головний інструмент досягнення політичних цілей.

У січні 1918 року Крим поглинула хвиля червоного терору. Однією з найвідоміших жертв став політичний лідер кримськотатарського народу Номан Челебіджіхан, заарештований без суду й убитий. Його тіло скинули в Чорне море, що зробило його смерть одним із найтрагічніших символів історії кримськотатарського народу XX століття.

Навесні 1918 року Крим ненадовго зайняли українські війська Болбочана, які вибили більшовиків, — але німці, за умовами Брестського миру, змусили їх піти й встановили свою адміністрацію. Восени того самого року їх змінила добровольча армія Денікіна. У квітні 1919-го влада на кілька місяців знову перейшла до червоних (Кримська СРР), але вже влітку того самого року Денікін повернув півострів під свій контроль. Навесні 1920 року, після катастрофічного відступу та евакуації з Новоросійська, командування від Денікіна перебрав барон Петро Врангель — і утримував Крим до листопада 1920-го, коли червона армія остаточно зайняла півострів.

Ні більшовики, ні білі, ні німці не мали на меті справді допомогти Криму — він цікавив усіх як ресурс (флот, порти, хліб) і як останній клаптик суходолу, який можна утримати, коли все інше вже програно. Звідси й уся логіка зміни влади: вона не народжувалася всередині півострова, а найчастіше приходила ззовні, і щоразу обрушувалася на Крим цілком саме з боку перешийка.

Для кримських татар це була справжня трагедія: у них був власний національний рух, свій Курултай, свій уряд, — тобто вони намагалися стати суб’єктом у цей момент, а не лише територією. Але масштаб сил, які вирішували долю Криму (німецька армія, денікінський фронт, червона кіннота), був на порядки більшим за те, чим вони реально розпоряджалися (кілька тисяч ескадронців). Звідси й трагедія Челебіджіхана — вона не в тому, що він програв конкретну сутичку, а в тому, що зусилля з національного самовизначення зіткнулося із силами, для яких Крим був лише рядком у масштабнішій війні.

І червоні, і білі забезпечували свої армії одним і тим самим способом — вилучаючи зерно, худобу, коней, вози в корінного населення. Кримськотатарські села південного берега та передгір’їв, де садівництво й дрібне землеробство давали ледве достатній для родини врожай, опинилися затиснутими між озброєними загонами, які забирали продовольство то за наказом радянської влади, то за наказом білого командування. Розписки, якими розплачувалися за відібране, нічого не вартували ні за однієї, ні за іншої влади. Худобу різали на місці, якщо не встигали відігнати. Військові під час відступу труїли або засипали колодязі — часто не з помсти конкретному селу, а тому, що війна списувала з рахунків тих, хто опинявся на шляху відступу армії.

До цього додалася морська блокада: Кримський півострів сполучений із материком вузьким перешийком, і будь-яка влада, яка контролювала Перекоп, могла перетворити його на пастку. Яскравим прикладом цього стала осінь 1920 року, коли війська Врангеля відступали до портів для евакуації, а червона армія входила з півночі: дороги півострова виявилися забитими одночасно частинами, що відступали, біженцями та покинутою без нагляду худобою. Урожай того року майже нікому було збирати.

Після нескінченних інтервенцій і мародерств будь-який неврожай міг спровокувати катастрофу навіть у родючому Криму. І цей неврожайний рік настав: 1921-й видався посушливим, пшениця та ячмінь не зійшли. Але це не завадило радянській владі проводити політику примусового вилучення зерна: лише за зиму 1921 року у кримських селян вилучили близько двох мільйонів пудів хліба і майже стільки ж — фуражних культур, реквізували 80 тисяч голів худоби та 400 тисяч пудів сіна й соломи для армії.

Голод почав відчуватися нерівномірно: першими його удар прийняли на себе ромські, бідні квартали, а наступною постраждалою групою стали кримські татари Південного узбережжя. Тут історично вирощували не зерно, а виноград і тютюн — південнобережні сади та плантації давали гроші, за які мешканці півдня купували хліб, вирощений на півночі півострова. Але до осені у північан уже нічого не залишилося для товарного обміну. Вже до серпня 1921-го голод відчули всі. І це не завадило владі водночас проводити в Криму кампанію із збору допомоги голодуючим Поволжя (!).

Москва не визнавала Крим регіоном, що голодує, до лютого 1922 року, хоча лише за листопад–грудень 1921-го від голоду загинуло близько 1500 людей.

Свідчення очевидців передають, що селища Бахчисарайського та Карасубазарського районів спорожніли. Люди кидали оселі або продавали їх за безцінь і йшли на пошуки хліба. На дорогах траплялися тіла, найчастіше дітей і старих. Фіксували численні випадки пограбувань, убивств, канібалізму, шахрайства та бандитизму.

Водночас міжнародна допомога надійшла із великим запізненням — передусім через те, що радянське керівництво довго приховувало масштаби лиха й неохоче йшло на співпрацю з іноземними та благодійними організаціями. У 1922 році кримськотатарська делегація на чолі з Асаном Сабрі Айвазовим та Мамутом Недимом дісталася Анкари — їх особисто прийняв Мустафа Кемаль Ататюрк. Туреччина відгукнулася: на місцях при губернаторствах відкрили пункти збору пожертв, а кілька тисяч кримськотатарських дітей переправили через Закавказзя на турецьке узбережжя — до Самсуна і Трабзона, де їх узяв під опіку місцевий Червоний півмісяць.

Туреччина в цей момент сама ще вела війну за незалежність — але відгукнулася; свою роль також відіграла кримськотатарська діаспора, яка жила тут іще з XVIII–XIX століть та зберігала зв’язок із покинутою батьківщиною.

Поки продовольство з різних країн добиралося до віддалених гірських і степових сіл, у Криму від голоду за короткий час загинуло близько 110 тисяч людей, із них близько 76 тисяч — кримські татари (за оцінкою голови ЦВК Кримської АСРР Велі Ібраїмова).

Крим не вперше й не востаннє у своїй історії опинився місцем, де зміна влади вважалася важливішою за долю тих, хто залишався жити на землі після того, як війська йшли. Голод 1921–1922 років не був стихійним лихом у чистому вигляді — він став ціною, сплаченою народом за те, що його земля знадобилася одразу кільком арміям. Ця ціна не завжди потрапляє до підручників. Але вона залишається в пам’яті родин, у яких досі немає могили, до якої можна прийти.