Ісмаїл і Рідван — двоюрідні брати. Народилися в Криму за України. Разом росли в селі під Карасубазаром (Білогірськом). Після окупації 2014 року Ісмаїл виїхав до Києва, а Рідван залишився на батьківщині. Він закінчив медичний коледж і восени 2022-го був призваний до російської армії. Ісмаїла до української армії мобілізували 2024-го.

Звичайна для кримськотатарської родини драма, яка повторюється кожні 20–30 років упродовж останніх 250. Втрата держави 1783 року перетворила кримських татар на розхідний матеріал для чужих армій. Головним чином для російської — але по інший бік лінії фронту часто опиняються не лише вороги росіян, а й брати кримців.

Через чверть століття після анексії Кримського ханства, у війні 1812 року понад дві тисячі кримських татар воювали в російській армії проти військ Наполеона. Їхні брати — литовські татари — були на французькому боці.

У Кримській війні 1853–1856 років кримські татари стали противниками вже на самому півострові. Частина кримців брала участь в обороні Ак'яра (Севастополя) і навіть була нагороджена георгіївськими хрестами за взяття британців у полон, інша частина перейшла на бік османської армії в надії звільнити Крим від росіян. Так виник перший міф про «зраду кримських татар». На корінному народі російський окупант вимістив усе зло за програш у війні й вигнав багатьох кримців до Османської імперії.

Одна з найпопулярніших кримськотатарських народних пісень називається «Порт-Артур». Вона виникла після масового відправлення чоловіків із Криму на російсько-японську війну 1904–1905 років. Кримських татар на півострові тоді було менш як 100 тисяч. На війну забрали близько тисячі. А далі — Перша світова, фінська, Друга світова, афганська… Для кожної з цих кампаній її ініціатор мав причину. Ось тільки для корінного народу вони оберталися «у найкращому разі» втратою генофонду, у найгіршому — звинуваченнями в нелояльності, репресіями та депортацією. Змінювалися прапори, озброєння та методи пропаганди. Незмінним залишався вибір: тікати з Криму, щоб вижити, або залишатися й гинути за чужі інтереси. Навіть депортація 1944 року не поставила крапку в темі «донорства». Заборонено було жити на батьківщині «за зраду», але можна й треба було воювати в загарбницьких авантюрах — від Чехословаччини до Афганістану.

Повертатися на батьківщину кримським татарам дозволили лише наприкінці 1980-х. На порожнє місце, без землі та житла. Україна — спочатку радянська, а потім незалежна — приймала тих, хто повернувся, з осторогою. Багаторічні суперечки про земельні права та представництво у владі кримські татари вважають боргом, який досі не сплачено. Корінним народом на державному рівні кримців визнали лише в березні 2014 року, коли півострів уже був захоплений. А офіційна легалізація Меджлісу відбулася ще через 12 років. Тим не менш, серед кримських татар, які виїхали після окупації на материкову частину України, чимало тих, хто 2022 року добровільно взяв до рук зброю, — як чимало й «бусифікованих». Загиблих оплакують як їхні родини в Києві, Одесі та Львові, так і рідні в Криму.

Ті, хто попри окупацію вирішив залишитися на батьківщині, як правило, робили це, розуміючи всі наслідки свого вибору. Порушуючи всі міжнародні конвенції, Росія призиває мешканців окупованого Криму до своєї загарбницької армії, і уникнути цього найчастіше неможливо. Сфабриковані справи, шантаж дітьми та близькими, тиск на молодь у вишах і коледжах — у Москви в арсеналі величезна кількість методів «добровільної» мобілізації. Хтось заперечить, що опинитися в російській армії — теж вибір, адже можна було виїхати з Криму. Частково це правда. Але травма депортації не дозволяє кримцям самим допомагати Москві знову очистити Крим від себе.

Ми в жодному разі не ставимо знак рівності між Україною та Росією. Хто в цій війні жертва, а хто агресор, очевидно. Але жодна зі сторін не розглядає кримських татар як третю сторону, яка має власні інтереси. Тим часом головним із них стало фізичне існування народу. Нас уже менше, ніж було 200 років тому. І з кожним роком війни стає ще менше: адже дедалі більше кримськотатарських родин мають родичів у обох арміях.

Ісмаїл і Рідван востаннє бачилися до пандемії, 2019 року. Перед повномасштабним вторгненням збиралися зустрітися десь у нейтральній країні, але не встигли. Телефоном домовилися побачитися вдома, у Карасубазарі. При цьому обидва брати розуміють, що домом його вважають і обидві країни, за які вони зараз воюють.