Лео Єфєтова - громадянка Німеччини, науковиця і караїмська активістка. Подробиці про неї можна прочитати тут, а сьогодні ми публікуємо статтю Єфєтової про особливості німецького громадського життя.

Європа (і зокрема Німеччина) для багатьох із тих, хто тут не жив, постає райським місцем, де права людини є пріоритетом, і їх всі, завжди і всюди неухильно дотримуються. Я часто бачу захоплення тих, хто нещодавно прибув із пострадянського простору, — Німеччина вражає їх доброзичливістю та увагою до думки всіх меншин та індивідуальностей. Повсюди навколо — галас і суперечки про політику, різноманіття та інклюзивність. Але як людина, яка виросла в Німеччині, я знаю, що тут є і байдужість, і неприйняття, і дискримінація. Просто проявляються вони витончено й завуальовано. Є такий феномен — токенізм. Символічний жест — токен — видають за реальну дію. «Як ви можете звинувачувати нашу компанію в расизмі та сексизмі, дивіться — у нас навіть на рекламному щиті є темношкіра жінка», — і це чиста правда, хіба без урахування тієї обставини, що решта 500 працівників компанії — білі чоловіки. Тобто вашу індивідуальність вносять до списку й згадують за кожної зручної нагоди, щоб поставити галочку.

У політично толерантному суспільстві для організацій та публічних людей стає обов’язковим демонструвати й доводити свою толерантність. Кілька красивих слів із мінімальними витратами — і справу зроблено. Тут і починаються реальні труднощі для мігрантів, які не розуміються на тонкощах німецької системи.

У суспільному житті це відбувається так. Недосвідченого новоприбулого активіста зустрічають так, ніби на нього давно чекали: оточують увагою, зачаровують і засипають обіцянками. Але, як і за будь-якого розвитку токсичних стосунків, цей міраж усмішок не переходить у щось реальне. Минають роки, старі знайомі, як і раніше, милі та доброзичливі, але ти залишаєшся на тому самому місці. Публіки на акціях не побільшало, гранти не з’явилися, а у твого ком’юніті все ті самі проблеми. І відбувається це тому, що галочки вже поставлено.

Іноді твій інтерес, що згасає, можуть трохи підігріти. Наприклад, перейменувати кримськотатарську культурну організацію на центр корінних народів Криму — тобто такий, що охоплює ще й культуру караїмів та кримчаків. Одним рядком, без участі представників цих етнічних груп, без дослідницької роботи. Ура, нас згадали й поставили галочку. Для архіву та інстаграмних дописів. Місію різноманіття виконано. Ніхто не просунувся вперед. Ніхто не дізнався ні про нашу культуру, ні про наші проблеми. Ми стали черговим токеном: ніхто не помітить підступу, адже кримськотатарська та караїмська побутові культури дуже схожі. М’який расизм європейських слухачів грає на руку токеністам. Адже ніхто не підозрює, що ми могли б показати набагато більше, ніж каву в джезві: перші друкарні в Криму, економічний та інтелектуальний внесок у розвиток Криму та інших українських регіонів. Лікарські династії, які розвивали медицину в Криму. Письменників і поетів. Науковців та інженерів. Невідомо, як зміг би Гаспринський втілити «Терджиман» без Іллі Казаса — караїмського просвітителя, який став редактором замість нав’язаного росіянина.

Я вдячна за те, що українській та німецькій публіці показали першу абетку каве та «ey güzel Qırım». Але наш історичний внесок заслуговує на значно більшу увагу. Радянський час завдав величезної шкоди караїмській демографії та історії. Наш нечисленний народ збирає культурну спадщину по крихтах. Ми робимо це, на щастя, не самі — є й активні некараїми, які дбайливо та осмислено допомагають у роботі з архівами, дослідженнях. Ми вчимося працювати й разом з іншими корінними народами — передусім із кримськими татарами. Наші близькі стосунки постраждали в радянські часи. Здійснюючи спільні культурні проєкти, я помічаю, наскільки ми схожі — і водночас наскільки різні. Багато досліджень написано на тему впливу релігії на традиції — і саме це відрізняє нас від кримських татар. Навіть я, більш-менш світська людина в другому поколінні, чудово усвідомлюю, як релігія предків вплинула на мій характер. «Немає караїма без Тори», і в цьому чимала частка правди: у нашій самоназві відображено, що ми — «ті, хто читає». Мій тато завжди казав: «людині не потрібен посередник, щоб спілкуватися з Богом». Пізніше я зрозуміла, що в цьому відображено наше віровчення. Століття закриття кенас, заборони наших святинь у радянські часи не зруйнували нашу віру — вони її модифікували. Я виросла, керуючись тим, що мені не потрібні посередники, щоб говорити за себе, і я не хочу бути токеном чи галочкою у чиїхось красивих звітах про різноманіття. І це в мені — караїмське.