Сміливі аналогії, особливо історичні – аж ніяк не винахід сучасної пропаганди, вони здавна були зручним і надійним способом сформувати потрібний ракурс. Наполеона порівнювали з Карлом Великим, Москву з Третім Римом, а кайзер Вільгельм ІІ посилав німців до Китаю, порівнюючи з “гунами Аттіли”. Ми своєю чергою проходили це, приміром, на спробах довести, що цивільні теж займаються чимось не менш важливим шляхом використанням економічного, культурного, дипломатичного, інформаційного і решти таких саме небезпечних фронтів. А згадайте, скільки в нас було Рамштайнів. Економічний, енергетичний, культурний, промисловий… от і росіяни перед зустріччю в на саміті АРЕС у Шеньчжені Сі Цзіньпіна, Дональда Трампа та Владіміра Путіна усіма доступними каналами комунікації почали ширити новий симулякр – мовляв, збираються вони ні на що менше, як “другу Ялту”. Натякалося на Ялтинську конференцію, де Черчіль, Рузвельт і Сталін зустрілися, щоб домовитися про нові правила співіснування у світі. Проте взимку 1945-го троє учасників переговорів, які, треба зазначити, завершилися доволі зручно для Сталіна, зустрілися вже розуміючи, що перемагають у світовій війні. Саме це і є вмістом російського наративу: зафіксувати в свідомості максимально великої кількості людей: переможці нинішньої, російсько-української війни (або війни Росії з ЄС і НАТО, якщо відстежувати російські нарративи) вже визначені. Єдиним, хто поставив питання на тристоронній зустрічі, став росіянин Колєсніков, і спитав він: чи схожа ця зустріч на Ялту 2.0, – спеціально для того, щоб Путін поважно кивнув, і це негайно потрапило в заголовок “Комерсанта” й решти російських інформресурсів. Розуміючи це, читати західні колонки із заголовками на кшталт “Ghost of Yalta returns” приблизно так само ніяково, як дивитися інтервʼю нардепа Кучеренка.
Світовий інформаційний простір, словом, збудився достатньо для того, щоб на ранок середи реагувати на будь-яке, бодай найменше подразнення. Кожну секунду відео з Шеньчженю, куди потрапили Сі, Путін чи Трамп кількістю від півтора до трьох, заходилися ретельно аналізувати на предмет того, хто там в якому статусі. Ще до старту переговорів ніхто не мав особливих сумнівів, що єдиний політик, якому посиденьки на трьох стануть стовідсотково корисні – це Cі Цзіньпін, який на правах хазяїна зустрічі виступав головним хореографом. З Путіним уже було складніше: багато хто, відзначивши, що американського президента зустрічав біля трапу особисто Сі (чого він зазвичай не робить), одразу зраділи, що до Путіна послали “звичайного чиновника”, ще й помітно вищого, “мабуть підбирали за зростом”. Це необачне спрощення: Цая Ці називають правою рукою китайського керманича, він особисто займається розкладом Сі і – особливо після численних чисток в апараті та армії – є найближчою до нього людиною. А Трамп не так давно сам зустрічав Сі біля трапа, коли той приїжджав до Сполучених Штатів, тож це – симетричний жест у відповідь, шукати в ньому однозначного приниження Путіна не варто. Китай молодших партнерів не принижує.
Стратегічна валізка
Оскільки ВВП Росії не співставний з економіками Китаю і Сполучених Штатів, незважаючи на всі зусилля Трампа з розвалу останньої, Путін намагається візуально зрівнятися з ними інакше. І з порога демонструє нібито ядерну валізку, якою три роки тому вже хизувався на камери в Китаї, того разу в Пекіні. Ця новина шириться провідними виданнями світу, при тому що розходиться з єдиного відео російського пропагандиста. Жодне з видань, яке оприлюднило цю новину, не має змоги пересвідчитися, що в валізі: кнопка ядерного запуску чи набір герметичних пакетів для екскрементів російського диктатора, який роками остерігається залишати їх у чужих унітазах. Усе це, як і демонстративна заява Пєскова, що зустрічі на двох Путіна з Трампом не буде (за кілька годин до того, як вона відбулася) виглядає набиванням інформаційних підкладок на підбори Путіна. Який понад усе остерігався приїхати в Шеньчжень і відчути, що Сі Цзіньпін занадто відверто демонструє: розміром сидіти за трилатеральним столом його кремлівський союзник не виріс. На додачу до ненароком продемонстрованої на камеру валізки, для тих, кого не вражає настільки топорна російська пропаганда, у Вʼєтнамі стоять два ядерні бомбардувальники, що супроводжували Путіна в дорозі.
Якийсь інший американський президент, що поставив би собі за мету зберегти залишки старого світового порядку – конструкції, яка почувається зараз ненабагато функціональнішою за Керченський міст після останніх вибухів – міг би скористатися, зокрема, цими ударами по мосту, аби поставити російського президента на місце. Натомість заступник міністра оборони США з політичних питань Елбрідж Колбі не міг обрати кращого часу, ніж за добу до початку саміту, для критики українських далекобійних ударів по російській території – настільки абсурдної, що захищати Україну довелося міністрові оборони Німеччини. Таку ситуацію було вкрай неможливо собі уявити буквально чотири роки назад. Утім, тоді нам багато що з наявного в нинішній реальності важко було уявити.
Тайванський вузол
Загравання американської адміністрації з державою-агресоркою дозволяє Сі Цзіньпіну ще до початку тристоронньої зустрічі домогтися головної своєї цілі пальцем об палець не вдаривши. Амбіція китайського керманича – ще за свого правління повернути під владу КНР острів Тайвань, який після Другої світової (як і певні історичні періоди до неї) живе повністю своїм, відірваним від материка життям. Де факто незалежний, ще й місце, де виробляють понад 90 відсотків найсучасніших мікрочіпів планети (які розходяться у смартфони, компʼютери, військову техніку абощо). Я спостерігала за останніми виборами на Тайвані й на власні очі бачила, як у місцевій столиці, Тайбеї працює китайська пропаганда. Завдяки демократичному режиму свободи слова, якого сама КНР не має, куплені китайськими грошима телеканали й онлайн медіа користуються українським прикладом (і регулярними воєнними навчаннями в прилеглих водах) для того, щоб переконати: велику сусідню державу не можна робити ворогом, бо від неї ніхто не захистить. Не вірите? Подивіться, як американці поводяться з Україною.
Ще до нашої ери сучасник Конфуція, китайський стратег Сунь Цзи наполегливо пропонував не воювати там, де можна обійтися пропагандою. В 2024-му році демократична партія Тайваню втратила ефективну більшість у парламенті, проте виграла президентські вибори. За півтора року, на початку 2028-го ризикує програти і президентські. І тоді Тайвань почне політичне зближення з Китаєм без жодного пострілу. Ось чого прагне Сі Цзіньпін, проте інший сценарій він також розглядає – і чистки в армії про це говорять доволі красномовно. Часу на інший сценарій у нього буде небагато: від січня 2028-го, коли оприлюднять результати виборів на острові, до січня 2029-го, коли до американського Білого дому вʼїде новий хазяїн. Тоді Дональда Трампа, який неабияк допомагає китайській стратегії мирного залякування Тайваню заявами, що допомагати острову Америка не буде (хоча відповідний закон свого часу було проведено через Конгрес), може змінити трохи менш хаотичний і більш свідомий наслідків своїх дій американський президент.
Тристороння демонстрація
Отже, Путін прилетів до Шеньчженя з неможливою задачею: переконати світову спільноту, що він не менший за Трампа і Сі. Китайський керманич дозволяє гостям демонструвати саме ту картинку, яка вигідна для його власної політичної мети. Постає закономірне питання, що в цій компанії робить Трамп. Він щойно зазнав нищівної поразки на виборах до Конгресу і мусить показати виборцям бодай щось переможне. Швидке. Красиве. Як угода. Але з Іраном – єдиною країною, американської угоди з якою нервово чекає пів світу (а ціни на пальне тим часом продовжують зростати) – швидко домовитися на своїх умовах не вийде. Україна поки що теж не демонструє великого бажання до капітуляції на російських умовах, проте чому б не спробувати? Улюблені переговорники Трампа, Віткофф і Кушнер продовжують переконувати шефа, що це простіше за Іран, і головне – несе велику особисту вигоду. Є ще один потенційний момент, яким можна похизуватися вдома: ядерне роззброєння. Проте якщо Москва демонструє готовність гратися в це з Вашингтоном, Пекін категорично проти (бо досі має набагато менше боєголовок ніж Росія чи Сполучені Штати, хоч і інтенсивно нарощує їхню кількість), тут діла не вийде. Не збирається Сі й нарощувати свою присутність у будь-якому форматі російсько-українських переговорів. Китай закликає когось до миру лише на своїх умовах, а тут забагато гравців за столом.
Проте якщо всі провідні медіа світу називають вашу зустріч “історичною”, а далі ти сам називаєш її “історичною” – то вона напевно історична, і ти знову зробив щось таке ж історичне, як реконструкція Білого дому (чи Дзеркального басейну біля Меморіалу Лінкольна, який уперше в історії після цього зазеленів). Сенсу в цій тристоронній зустрічі для Америки не більше, ніж було в (теж історичному) потисканні руки Кім Чен Ину на тридцять восьмій паралелі - саме там проходить кордон, що після війни, у якій донині не укладено мирної угоди, розділив Кореї на Північну та Південну. Для Дональда Трампа, як і для Владіміра Путіна, як і для Сі Цзіньпіна головне в цій зустрічі – яскрава медійна картинка, яка має спрацювати на підкріплення вигідних йому нарративів. Коли Путін на зустрічі каже про “спільний внесок трьох наших держав у посилення миру й стабільності завдяки співпраці, заснованій на взаємоповазі і балансі інтересів”, йому передовсім ідеться про спроможність трьох вищезгаданих держав за бажання контролювати решту. Це неправда, однак цю неправду багато маленьких проросійських звіряток у світових засобах масової інформації уже починають загортати у фольгу.
Ядерка, нафтопродукти і реанімація ООН
На початку тристоронньої зустрічі Сі Цзіньпін заявляє: ядерну зброю треба повністю знищити. Це така ж риторична вправа, як і заяви Путіна про мир в усьому світі; китайський керманич майже дослівно повторює те, що казав у Женеві 2017-го. З огляду на менший китайський ядерний арсенал і цілковите усвідомлення, що в реальному світі, де міжнародне право підважене російською агресією, ніхто від ядерки не відмовиться, Сі може собі дозволити максимально антиядерну риторику. Усе одно перед ним – ще дві держави, які не збираються роззброюватися першими.
Контекстом для цієї ітерації розмов про ядерне стримування, які закінчилися там же, де почалися, є чутка, поширена поширена за пару днів перед американськими виборами колишнім спільником Трампа Такером Карлсоном: мовляв, американський президент всерйоз розглядає можливість тактичного ядерного удару по Ірану. Сам Трамп пізніше ніби й спростував її загальною заявою, що нові удари по Ірану малоймовірні, проте приблизно в той самий час, як його літак наближавшся до Шеньчженя, видання Axios поділилося новими чутками із посиланням на “два ознайомлених із цим джерела”. Ідеться про те, що Трамп розглядає можливість увійти в нову фазу силового протистояння з Іраном на фоні ізраїльських попереджень про хімічну атаку, яку планує на американців Тегеран. Хай там як, а одним з важливих сигналів, які посилає на цій зустрічі Сі, є неприйнятність використання ядерної зброї.
Тристороння зустріч триває півтори години, за цей час на Трампа, який до неї називає Путіна другом, встигає відреагувати премʼєр Польщі Дональд Туск – коротким повідомленням у соцмережі Х “боже бережи нас від таких друзів”. Одна з найбільш проамериканських держав Євросоюзу, незважаючи на поведінку США в останні два роки, Польща категорично наполягала на включенні свого представника до групи європейських переговорників, які мають спостерігати за американськими спробами примусити Україну до російського мирного сценарію, і домоглася цього. У 2026-му вже не тільки Київ боїться втратити на мирних переговорах субʼєктність. Не набагато впевненіше почуваються і Польща з країнами Балтії, найімовірніші російські цілі в разі ескалації, і Західна Європа, оборона якої досі намертво завʼязана на Пентагон. Проте зустріч у Шеньчжені точно не стала тим місцем, де здатні щось порішати на трьох. Хай як старанно Путін підтягував у цю розмову тему України, аби накрутити оптику, що її долю вирішують за столом на трьох без зайвих свідків, навіть Трамп у цьому помітно від нього відставав, а Сі взагалі старанно публічно відмежувався, його комунікація хіба обережно згадує “регіональні конфлікти”, і то як підсумок двосторонніх, а не тристоронніх розмов. Шитою тими ж білими нитками виглядала заява Путіна про те, що “наші три держави заснували ООН”, хоча КНР виникла лише через чотири роки після її заснування, а від Радянського союзу в списку країн засновників Організації обʼєднаних націй, крім Росії, були ще Україна і Білорусія. При цьому я не виключаю, що вона може спрацювати і поширитися в публічному полі, бо з кожним роком у медіа дедалі меншає людей, які памʼятають історію минулого сторіччя.
В оприлюдненій за результатами зустрічі тристоронній “декларації про мир” – про мир в усьому світі домовились домовлятися, саме цього від зустрічі й варто було чекати. Водночас усі три держави зафіксували на папері план наростити виробництво і продаж продуктів нафтопереробки “на благо всіх держав”, і це мабуть єдина по-справжньому неприємна новина з Шеньчженю, яка сигналізує про плани Трампа і в подальшому виводити російську нафту з-під санкцій. На цьому тлі засудження в тексті декларації Міжнародного кримінального суду, який визнав Путіна воєнним злочинцем і видав ордер на його арешт, виглядають необовʼязковим десертом.