УКР
За результатами 2025 року Туреччина ледь не вирвалася з групи країн, що застрягли у “пастці середнього доходу”. Цей термін описує економіки, чий середній ВВП на душу населення не перевищує 20% цього показника для США. Проте розбіг статків цих країн досить великий: від 1100 доларів до 15 тисяч на людину.
Торік ВВП на кожного турка склав 18 600 доларів. Це майже стільки ж, скільки в найбідніших країнах ЄС - Болгарії та Румунії; для порівняння в Україні цей показник становив 6500 доларів на людину.
Проте Туреччина має економічну особливість: різниця між валовим внутрішнім продуктом і валовим національним доходом дуже велика. Не будемо занурюватися у формули. Спрощено це виглядає так: ВВП - це все, що вироблено всередині країні, в тому числі іноземними державами, компаніями і громадянами. ВНД - те що заробили національні компанії, держава і громадяни як у власній в країні, так і за кордоном. У багатьох країнах ці показники якщо не співпадають, то дуже схожі. Є винятки - багаті Норвегія, Швейцарія чи Катар, де ВНД більший за ВВП, бо вони заробляють не тільки власним виробництвом і послугами, а й вкладанням великих надлишків грошей в чужі економіки. А Туреччина як раз країна-навпаки: її ВВП роздутий за рахунок зовнішніх грошей, тому якщо подивитися на валовий національний дохід на душу населення, то складає він трохи більше 13 тисяч на рік на одного турка. Саме це і тримає країну у вищезгаданій “пастці середнього доходу”.
Довгий час на макрорівні Туреччина балансувала для збереження економічного росту між двома моделями поведінки:
Ці дві моделі доводилося чередувати. Іноді - використовувати обидві. Очищення від боргових проблем відбувалося за рахунок банкрутств великих боржників і реструктуризації державного боргу, який покривали приватизацією або друкарським станком. Саме тому турецька ліра, за винятком нетривалого часу в нульових, вже 60 років стрімко знецінюється.
Проблема в тому, що впоратися з дефіцитом платіжного балансу не вдається десятки років, хіба що в 70-ті майже повністю заборонили імпорт, що призвело до дефіциту товарів із розгалуженням чорного ринку. Туреччину довго повчають, як впроваджувати жорстку монетарну політику, дотримуватися бюджетної дисципліни, підвищувати рівень освіти населення і відповідно продуктивність праці. Все це є теорією економіки, проте за винятком Польщі, Південної Кореї і, можливо, Сінгапура світ не знає прикладів виривання середніх країн в вищу лігу багатих. Понад 100 держав на планеті й далі перебувають в числі тих, хто постійно наздоганяє, але не може догнати багатіїв.
Туреччина затиснута в пастці середнього доходу через відсутність вільного доступу до ринків інших економік. Це робить її країною, де зростання відбувається екстенсивно: більше помідорів, текстиля, туризму - більше грошей. Для інтенсивного зростання їй не вистачає рідкісної сировини, проривних технологій або унікальних пропозицій: до останнього часу вона не мала високотехнологічних або дефіцитних товарів, за якими світ встане в чергу - як то тайванські чіпи, російська нафта, китайські рідкоземельні метали чи американські воєнні технології.
Митний союз Туреччини з ЄС має великі обмеження і вже давно застарілий. Сільгосппродукція та туризм не є частиною угоди, а інтернет-торгівля в 1996-му році була не актуальна, і про цей важливий сектор економіки у митному союзі не йдеться. За раннього Ердогана Туреччина розпочала експансію на ринки мусульманського світу, насамперед багатих країн Затоки. Проте торгівля з цими країнами завжди має ризики неекономічного штибу. Лише кілька випадків непорозумінь з Єгиптом, Саудівською Аравією або ОАЕ показали, як монархії чи автократії можуть одним наказом блокувати торговельні відносини.
Ще у кріслі прем’єра на початку 2010-х, а особливо після протестів у Гезі-парку Ердоган зрозумів, що економічна конкуренція зусібіч свідчить: потужна Туреччина не потрібна нікому ані в Європі, ані на Близькому Сході. Всі місця в ієрархії потужних і моцних розподілені. Спроба наздогнати технологічне відставання разом з Росією не спрацювала. Помідори можуть швидко визнати шкідливими, проте ціни на газ і нафту формуються монопольно Москвою. Військові закупівлі комплексів С-400 не дали доступу до самої технології, а будівництво АЕС супроводжується неочікуваними сюрпризами і зневажливим ставленням росіян до турецьких партнерів.
Розуміння турецької екзистенційної самотності змусило Ердогана переглянути взаємини з усіма навколо і дефакто відмовитися від європейської інтеграції: в Європі Туреччині не буде місця, навіть якщо вона виконає і перевиконає всі маастрихтські і копенгагенські критерії. Йдеться не про якісь там емоційні кроки. Нова модель трохи нагадує кучмівську багатовекторність, але скоріше її правильно вважати мультітранзакційністю.
Подальші взаємини з наднаціональними структурами і двосторонні відносини з країнами підпорядковуються формулі: яких зусиль це вимагатиме від Туреччини і який зиск вона матиме в перспективі. Турецька благодійність в Лівії або Сомалі - це не альтруїзм Ердогана щодо бідних і нещасних. Анкара розігрує ісламську карту, яка виступає ідеологічною ширмою, допомагаючи бідним мусульманським країнам Азії і Африки, чиє стратегічне розташування зробить Туреччину глобальним гравцем. Турки по суті косплеять китайців на мінімалках: грошей менше, але вони “халяльні” - на відміну від коштів колишніх європейських імперіалістів або майбутніх китайських.
Другий напрямок Ердогана - тюркський світ, про єднання якого мріяв ще восьмий президент країни Тургут Озал. Проте помер він 1993-го, коли всі нові тюркомовні країни були під контролем Москви, а згодом туди почав заходити Китай. Перший крок у цьому напрямку - участь у воєнному вирішенні карабахського питання і подальша готовність Вірменії нормалізувати взаємини з Баку та Анкарою. Саме вірменський Зангезур потрібен Туреччині, аби мати прямий сухопутний коридор до основної частини Азербайджану. А далі вихід в Туркестан - так тепер у Туреччині офіційно називають країни Центральної Азії.
З рештою тюркського світу зв’яже Каспій, до якого мають вихід Казахстан, Туркменістан і Азербайджан. І тут Анкарі потрібна неворожа поведінка Ірану та Росії, що контролюють Каспій з півдня і півночі.
А третій напрямок економічної експансії Ердогана частково перетинається з першим і другим, але його треба виділити окремо: сусіди, що були частиною Османської імперії. До них належать Грузія і Північна Македонія, Угорщина і Сирія. Населення цих країн нерідко обирає Туреччину як місце імміграції, а м’яка сила у вигляді турецького контенту в цих країнах зробила місцевих споживачів на загальнонаціональному рівні залежними від турецьких фільмів, серіалів і акторів - цілком конкурентних із Голівудом та Нетфліксом. До речі, експорт контенту 2025 року вперше перетнув показник 1 мільярд доларів. Туреччина увійшла в четвірку експортерів серіальної продукції, поступаючись лише США, Британії та Південній Кореї.
Прославившись відомими українцям Байрактарами, Ердоган зробив ставку на експорт військової техніки, і бренди Хавелсан, Аселсан та Рокетсан вийшли за межі країни. Поки що доходи від цього експорту складають трохи більше 10 мільярдів доларів. На тлі загальної турецьких доходів у 273 мільярди нібито небагато, але саме ця продукція складає ті 4% турецького експорту, що стоять у рядку “високотехнологічні товари”.
І нарешті Туреччина перетворює всю територію країни на “Нью-Дубай”. З цього року всі заробітки для нових резидентів від операцій за межами Туреччини оподатковуватимуть за ставкою 1 або 0%. Умова для нових резидентів - тримати ці гроші в Туреччині. Податковий рай встановлений на 20 років, а податок на спадщину цих багатіїв теж складатиме 1% - аби залучити в країну нащадків грошових лантухів. На тлі вразливих країн Затоки й напівживої Європи Туреччина обіцяє безпеку та довготривалу податкову стабільність, і щоб гарантувати цю довготривалу цукерку, чинна влада має забезпечити незмінність політики. Майже таку, як абсолютні монархії Аравійського півострова: з жорстким Ісламом на загал і оазами ліберальної свободи для десятків тисяч товстих гаманців.
.jpeg)
