Кадр із фільму Act of killing (2012)

Чоловік на екрані посміхається в камеру. Йому запропонували зняти документальне кіно за мотивами його власного життя. На роль акторів годяться односельчани. Анвар Конго – бандит. Він сам і гадки не має, скількох людей убив у 1965 році, але вважає, що більше тисячі. На живій людині він демонструє, як душив вʼязнів дротом, бо так було набагато дешевше, ніж у них стріляти, і не доводилося потім відчищати все навколо від крові. Це – початок нідерландського фільму “Акт убивства”, оскарівського номінанта, який змальовує найчорнішу сторінку в історії Індонезії. В школах про неї нічого не вчать – досі. “Тільки в університеті ми починаємо про це говорити, – розповідає мені професор новітньої історії Анді Акдіян. – В школі просто вчать, що в політичному середовищі відбулися зміни. Сукарно при владі змінив Сухарто, старий порядок змінився новим порядком. Все, про що розповідають у школі – це вбивства генералів. І все”.

30 вересня 1965 року група індонезійських військових, що називала себе Рух 30 вересня (Gerakan 30 September, або G30S), викрала й убила шістьох високопоставлених генералів армії, звинувативши їх у підготовці перевороту проти президента Сукарно. Тіла генералів знайшли у колодязі поблизу Джакарти. Ці вбивства стали приводом для масштабної антикомуністичної кампанії, яку очолив генерал Сухарто і яка переросла в масові репресії та вбивства сотень тисяч підозрюваних у симпатіях до комуністичної партії Індонезії. Про які мають шанс дізнатися тільки ті індонезійці, чиїм родинам вистачило ресурсів послати дітей до вищих навчальних гуманітарних закладів. 

“Коли я ще був у школі, я нічого про це не чув, – провадить далі професор Акдіян. – Але вже в університеті все зрозумів і став згадувати, що й раніше чув історії: чийсь батько став політвʼязнем, у когось хтось пропав у родині, щось таке. Але я ніяк не повʼязував ці історії, нічого не знав напевно”. І тільки у відповідь на пряме питання він підтверджує: саме за звинуваченням у комунізмі до вʼязниці потрапив і його власний дід. Він ніколи не був комуністом, але займав в уряді Сукарно непогане місце, його захотіли підсидіти, таке звинувачення було найпростішим способом це зробити. Потрапивши до вʼязниці, дід професора Акдіяна помер для своєї родини, адже потенційний звʼязок із комуністом мав тяжкі наслідки: неможливо було знайти нову роботу, одружитися, вижити. Багатьом українцям добре відомо, що таке бути родиною “ворога народу”. Що характерно, ці чистки проходили за цілковитого схвалення Сполучених Штатів і Великої Британії. ЦРУ передавало індонезійцям списки імен для ліквідації, розсекречені документи вказують: американське посольство чудово розуміло, що відбувається. Але в рамках Холодної війни винищення найбільшої комуністичної партії поза соцтабором (в Індонезії вона нараховувала три мільйони людей) було визнано доцільним. 

Новий порядок, встановлений генералом Сухарто, закінчився в 1998 році, а страх стигматизації лишився донині. Усі спроби вцілілих ініціювати громадське обговорення провалилися. Хоча кожен індонезієць спроможний сьогодні безкоштовно подивитися “Акт убивства” на ютубі, роблять це, насправді, одиниці. Для скількох ваших студентів, питаю я професора Акдіяна, нові знання про цей терор стануть важливим елементом колективної памʼяті? Він недовго вагається, а потім відказує: мабуть, відсотків для пʼяти.

Для інших частиною менталітету стала схильність уникати складних тем і сприймати жорстке силове придушення опонентів як прийнятний інструмент збереження стабільності. Саме тому розповіді про репресії Росії на окупованих українських територіях тут сприймають із відчутною байдужістю. Так, це погано, але великі держави це роблять.

До кінця життя бандит Анвар Конго брав участь у публічних заходах, до нього тепло ставився колишній віце-президент. Притягнути його до кримінальної відповідальності вже після виходу фільму, який по суті є одним величезним щирим зізнанням без краплі розкаяння, не вдалося: в березні 2014 начальник поліції Індонезії генерал Сутарман заявив, що у цих обвинувачень сплив строк давності. 

‍

‍