Через дорогу від католицького катедрального собору, зведеного ще за голандців, на початку двадцятого століття, у Джакарті вже після незалежності побудували третю в світі за місткістю мечеть Істікляль – себто, “незалежність”, із куполом діаметром 45 метрів на честь 1945 року, в якому її проголосили. Так вони і стоять поруч, наочно демонструючи релігійну толерантність індонезійської столиці, сполучені під землею 38-метровим “тунелем дружби”. 

Вулиця розповідає дещо інші речі. Сходознавець Антон Галушка-Адайкін каже: коли тільки приїхав сюди навчатися двадцять років тому, з покритою хусткою головою за мусульманською традицією ходила хіба кожна десята жінка. Зараз — ми всі звертаємо на це увагу — одна з десяти жінок в столиці ходить уже в повному нікабі, чорному закритому вбранні. А в хустках — вісім із десяти. Я гуляю в шортах по коліно й футболці з коротким рукавом і все ще не ловлю на собі занадто критичних поглядів, як це траплялося, приміром, в Еміратах — але тенденція очевидна. Індонезія дедалі більше ісламізується, і з кожним роком усе болісніше реагує на слово “Захід”.

Іслам проник до Індонезії в XIII столітті разом з мусульманськими купцями, але закріпився на архіпелазі в доволі своєрідній, переплетеній з місцевими віруванями формі. Приміром, священний місяць Рамадан тут багато де супроводжується місцевими обрядами з елементами анімізму чи індуїзму - скажімо, ритуалами для доброго врожаю чи очищення землі від злих духів з танцями й музикою, непритаманними суворішим формам ісламу. Тому, хоч Індонезія досі залишається найбільшою мусульманською країною світу (хоч Індія з огляду на приріст населення ризикує найближчим часом її обігнати), салафітські течії називають місцевий іслам нечистим. Водночас чисельність індонезійської умми змушує багатьох арабських мусульман визнавати її важливість та впливовість. І працювати з нею: приміром, надаючи місцевим студентам регулярні стипендії для навчання в Саудівській Аравії, Єгипті чи Йорданії — а для багатьох бідних дітей це фактично єдина можливість вибитися в люди. Арабські гроші йдуть і на фінансування будівництва мадрас та центрів ісламських досліджень, які пропагують консервативніші форми ісламу. До соцмереж пробираються проповідники, вони ж час від часу приїжджають із лекціями й семінарами особисто. Це помітно допомагає зростанню антизахідного та антиамериканського сентименту в суспільстві.

Один з небагатьох індонезійських аналітиків, що займається темою українсько-російської війни, Радітіо Дхармапутра, вважає: саме цей сентимент змушує багатьох індонезійців, на словах залишаючись нейтральними, емоційно — підтримувати Росію, яка (принаймні, так виглядає для місцевих) виступає за Палестину в близькосхідному конфлікті. До того ж, Росія подає себе як державу з великою мусульманською присутністю (і толерантністю до неї). А деякі індонезійці порівнюють Путіна із власним батьком нації, Сукарно, який в пʼятдесятих і шістдесятих протистояв Заходові. Після початку повномасштабного вторгнення до України, проросійські індонезійські блогери наводнили соцмережі тредами, що виправдовували агресію: Україну, приміром, називали васальним Америці державним утворенням чи порівнювали війну зі сваркою розлученого подружжя, де в багатої колишньої дружини (України) залишилися діти, якими вона нехтує, вештаючись із бандюками. 

Індонезійці бачать картинку по телевізору: велику мечеть в Москві, свято Курбан-байрам, і не здогадуються, приміром, про геноцид черкесів чи депортацію киримли. Розповіді про це можуть знизити кількість місцевих російських симпатиків, але доведеться пробиватися з ними крізь потужну й стабільну роботу російської пропаганди. РФ може собі дозволити, так само, як це роблять арабські країни, облаштовувати культурні центри й возити гостей до Москви. Україні передовсім потрібно шукати місцеві авторитетні голоси, які захочуть говорити про Україну. Однак апеляція до мусульманської спільноти — вкрай делікатна тема, особливо в час, коли від нас натомість домагатимуться чіткої позиції щодо Сектору Газа, а від такого ототожнення більшість українців втомилася ще в розмовах із західними борцями за світову справедливість, більшість з яких неспроможна показати Газу на карті світу.