Українські чиновники, ознайомлені з процесом переговорів навколо угоди про корисні копалини, розказали Financial Times про великий прогрес щодо найконтроверсійніших вимог Сполучених Штатів, які могли б стати на заваді ратифікації угоди Верховною радою. Мене не дивує, що жодне з українських видань не повідомило про це першим. Говорити про прогрес із посиланням на слова анонімного українського чиновника, гадки не маючи, як тепер виглядає текст і чим він відрізняється від попередньої, оприлюдненої “Європейською правдою” чернетки — занадто легковірно. Інша справа цитувати поважне видання Financial Times, знімаючи з себе всю відповідальність за контент. Ми підсіли на цитати з західної преси гірше, ніж Америка на фентаніл, і передруковуємо (або переказуємо в ефірах) чи не кожну статтю Washington Post, New York Times, Axios, Bloomberg, Politico, Le Monde, яка має хоч якийсь натяк на інсайд. Чомусь англомовна преса дістає в десятки разів більше цих інсайдів, ніж вітчизняна, яку натомість відзначають у роликах генштабу як потенційно винних за російські ракетні удари. Тут можна багато казати про неспівставність вітчизняної (тричі мертвої!) і західної (поки ще живої!) журналістики, чи змиритися з фактом, що інсайдами переважно годують або іноземні видання, або телеграм-канали. Для когось це свідома стратегія, для когось її послідовне копіювання: що менше українська преса діставатиме власної інформації, то менший матиме вплив, чиновники самі стають ньюзмейкерами, адже в епоху соцмереж повідомляти новини може кожен. І дуже зручно, що донедавна головний демократизатор світу, Сполучені Штати, який платив достобіса (як на наші скромні бюджети) грошей на розбудову інституту вільної преси по всьому світу (наскільки помічними були ті юсейдівські гранти і кому вони діставалися, можна сперечатися довго, зійдемося на тому, що вектор був усім цілком зрозумілий) — тепер сам показує приклад, як із цим інститутом змагатися. По-перше, в усіх американських поважних видань є власники (не плутайте з олігархами), які мають свої бізнес-інтереси, що невловимо впливають на редакційну політику. По друге, зразковий приклад демонструють на агенції Assosiated Press, яку витурили з близької до Дональда Трампа зони покриття (як у Білому домі, так і в його президентському літаку) за гострі питання і демонстративне небажання називати Мексиканську затоку Американською. У відповідь на рішення суду надати Assosiated Press рівні можливості з іншими агенціями адміністрація Білого дому… позбавила такого ж доступу Reuters і Bloomberg. Скоротивши його у такий спосіб і для телевізійників усього світу, підписаних на ці агенції. Можливо, з власниками агенцій теж збираються домовитися в кулуарах. Можливо, заснувати власну. Хай там як, а це сигнал для всіх, кому незручні журналісти: не зважайте на те, що ми там казали протягом останніх пари десятків років. Можна! Дивіться, як можна!

Утім, на словах поступ дійсно є: в підписаному вночі українсько-американському меморандумі (яким сторони фактично домовилися домовлятися протягом наступного тижня, коли на весняні зустрічі в МВФ та Світовому банку до Сполучених Штатів полетить Шмигаль), окремим пунктом вказана повага Сполучених Штатів до наміру України “уникати конфліктів при розробці угоди із зобов’язаннями України щодо приєднання до Європейського Союзу або угод з міжнародними фінансовими установами та іншими офіційними кредиторами”. Про безмежність цієї поваги на основі попередньої чернетки Володимир Верб'яний писав для видання Bloomberg: “США прагнуть отримати контроль над усіма основними майбутніми інфраструктурними та мінеральними інвестиціями в Україні, що потенційно дозволить їм накладати вето на участь інших союзників Києва та підірвати його прагнення до членства в Європейському Союзі”. Тим часом собівартість американської допомоги (безповоротної, нагадаю, за часів Джо Байдена) в вустах Дональда Трампа зменшилася з 500-т мільярдів доларів до 350-ти мільярдів, а поза камерами останнім часом лунають і взагалі наближені до реальних цифри. Не знаю, щоправда, чи можемо ми називати це поступом, адже бачимо радше повернення із хаотичної прірви безглуздих вимог на камеру (від славетного автора “Мистецтва укладати угоди”) до (можливо! ніхто досі не бачив тексту) площини технічних переговорів, які все ще не гарантують підписання вигідного для України документа. Гірше того, політична риторика, яка ці переговори оточує, не вселяє великих надій: днями Сполучені Штати заблокували спробу Великої Сімки засудити Росію за останні удари по українським містам, а поспілкувавшись із представником Трампа по Україні, видання Times видало статтю, в якій описало розділення України на частини “на кшталт повоєнної Німеччини”. Келлог потім заявив, що його невірно зрозуміли, але всі українці зрозуміли його чудово, бо росіяни називають нас фашистами рівно відтоді, як відчули неприйнятний для себе запах демократичної суспільної культури, а з огляду на риторику самого Трампа (який відмовився називати Путіна диктатором, зате залюбки назвав диктатором Зеленського) геть не дивно, що навіть найбільш проукраїнські представники його оточення легко послуговуються такими порівняннями. 

Під час зустрічі Дональда Трампа з Джорджею Мелоні, перетвореної, як він це любить, на імпровізований прес-брифінг, один із італійських журналістів запитав італійську прем'єрку, як вона ставиться до того, що Дональд Трамп поклав на президента України відповідальність за початок повномасштабної війни. Почувши розмиту дипломатичну відповідь (це Путін вторгся до України, порушивши її суверенітет, це Росія почала війну, але зараз ми всі намагаємося досягти тривалого справедливого миру), Трамп заявив, що це красиво, але одразу потому попросив перекласти йому красиві слова італійською мовою – на мову зрозумілу. Перекладачка премʼєрки помітно знітилася і почала переказувати першу частину відповіді Мелоні про військовий бюджет Італії, зрештою Мелоні обірвала її, і заходилася пояснювати Трампу англійською – сама, так і не торкнувшись української теми. “Не знаю, - відповів на це Трамп, - чи відповідальний Зеленський, чи ні, але я – не його фанат”. І заходився розповідати про зруйновані українські міста через війну, яка б ніколи не почалася, якби він був президентом. “Не фанатом Путіна” американський президент себе так і не назвав, напрочуд чесний перед камерами.

Головний дипломат Трампа, Марко Рубіо, відлітаючи з Парижа, де з американцями зустрічалися британскі, французькі, німецькі та українські представники, висловився чіткіше: якщо Білий дім “найближчими днями” не побачить способу “найближчими тижнями” закінчити війну в Україні, Сполучені Штати “мають зрушити з місця”. Те саме, нагадаю, за попередньої каденції Трампа Сполучені Штати зробили з Північною та Південною Кореєю. Все починалося заявкою на нобелівську премією миру з поїздкою на 38-му паралель і першим кроком американського президента на територію КНДР, рукостисканням із Кім Чен Ином та довгою задушевною бесідою. А закінчилося – нічим. Зрозумівши, що досягти справжнього прориву у стосунках колись єдиної держави, уламок якої законсерувався в авторитарній риториці 50-х, не вийде – Трамп зробив вигляд, що Кореї самі в усьому винні і зайнявся іншими справами. Проти нього вдома саме оголосили імпічмент за шантаж українського президента Зеленського військовою допомогою Україні. Коли республіканці все ж відстояли свого президента в сенаті й не дали звільнити його дочасно, про спробу Трампа за корейський рахунок увійти в історію вже ніхто не згадував. Та на відміну від Південної Кореї, столиця якої, Сеул, знаходиться від КНДР на тій же відстані, що Харків і Суми від Росії, Україна потерпає не від гіпотетичної загрози (і не має одного з найпотужніших військових виробництв світу), а дванадцятий рік поспіль веде війну проти куди більшого і сильнішого за себе агресора. Тому для нас таке попередження Рубіо з летовища Ле Бурже перекладається як прямий шантаж. Тиснути на Україну куди зручніше, ніж на Росію, тому найближчий тиждень – до наступної запланованої зустрічі в схожому форматі у Лондоні – нічого, крім посилення американського тиску, чекати не варто.