Отже, це сталося. Курдська Робоча партія оголосила про саморозпуск і припинення збройної боротьби проти Туреччини. Неочікуваним це рішення назвати вже складно: головна несподіванка сталася ще торік у жовтні, коли молодший партнер Ердогана, голова Партії Націоналістичного Руху Туреччини Девлет Бахчелі закликав привезти у Меджліс довічно ув'язненого засновника КРП Абдуллу Оджалана, щоб той розпустив партію, закликав бойовиків скласти зброю, а натомість отримав свободу та можливість провести решту життя серед рідних.

‍

Довічно ув’язнений засновник КРП Абдулла Оджалан і депутати турецького парламенту від курдської партії, фото SOZCU 

А після почалася човнова дипломатія - у буквальному сенсі. Низка депутатів від прокурдської партії отримали дозвіл від міністерства юстиції Туреччини відвідати Оджалана в його одиночному ув'язненні на острові Імрали, щоб узгодити умови ліквідації збройного спротиву.

Вирішення курдського питання було програмною метою Ердогана від самого приходу до влади 2002 року. 2013-го "Курдське відкриття" мало стати успішним завершенням процесу примирення і закінченням багаторічного терору. Утім події в Сирії, частиною яких мала стати дефакто курдська конфедерація кантонів Рожава і підтримка Анкарою їхніх супротивників, перервали внутрішньотурецький процес.

Збройні сутички на сирійській території переросли в оголошення деякими курдськими мерами міст "автономій" на турецькому південному Сході, будівництвом траншей і протистоянням із силовими структурами Туреччини. "Курдське відкриття" провалилося. Терор РПК посилився. Репресії турецької влади розповсюдилися на цивільні структури курдів, і країна відкотилася на початок 1980-х, коли ця проблема тільки-но виникла. 2016-го турецька влада ув'язнила найяскравішого лідера курдів Селяхаттіна Демірташа. Відтоді він очікує на рішення суду, а місцеві вибори, на яких курдські лідери здобувають перемогу в південно-східних містах , часто закінчуються заміною обраних мерів на зовнішнє управління з Анкари.

Утім на тлі падіння популярності партії влади і її партнерів радикальне вирішення курдського питання могло би стати тим резервом голосів, що допоможуть Ердогану і далі залишатися незмінним лідером країни. Без курдів виграти вибори йому вже неможливо, а радикальні рішення в курдському питанні неможливі без націоналістів, бо саме вони протягом 40 років пропонували для Оджалана лише одне рішення - смертну кару.

Єдиним націоналістом, який міг би дозволити розворот щодо курдів на 180 градусів, є Бахчелі. Звільнення Оджалана це символічний крок для більшості курдів, який означатиме - їх більше не сприймають як проблему для країни. Мова про тих курдів, що підтримували збройне протистояння, а це майже половина курдських громадян Туреччини. Влада завжди спиралася на іншу курдську половину, яка співпрацювала з нею. Анкара, заперечуючи наявність проблеми, завжди показувала, що представники курдського народу є на всіх найвищих посадах країни, часом у непропорційно великій кількості: від парламенту до бюрократичних структур. Проте влада не уточнювала, що лояльна частина курдів здебільшого представляє регіони, які давно асимілювалися і втратили курдську свідомість.

Тому саме турецькій владі наразі потрібні голоси не тих лояльних курдів Малатіі і Кахраманмарашу, що і так голосували за Партію Справедливості і Розвитку Ердогана, а тих хто був і залишається на боці визвольного (і одночасно терористичного) курдського руху в Діярбакирі і Вані.

Найбільша опозиція на цьому шляху в особі Республіканської Народної партії для влади загрози не представляє, бо антикурдську риторику партія Ататюрка не може собі дозволити, а запропонувати курдам більше, ніж влада, не має ресурсу.

Лише націоналісти можуть завадити цій грі Ердогана. Їхній потенціал становить щонайменше 20% і розпорошений між трьома значними гравцями на націоналістичному полі. Ризикований крок у напрямку примирення від турецького націоналіста номер один Девлета Бахчелі міг стати початком кінця для його партії - націоналістичну риторику (а відтак і виборця) швидко перехопили б інші націоналісти, яких у Туреччині - на будь-який смак. Через цей ризик влада певний час спостерігала за суспільною реакцією, а Ердоган мовчав і ніяк не коментував "самостійність Бахчелі".

Утім технологи влади непогано прорахували умови торгу з курдським збройним рухом: звільнення лідера в обмін на повну ліквідацію організації.

І тут починається найцікавіше. Теоретично для курдських збройних формувань, що давно живуть окремим життям від політичного крила, яким є курдські партії в турецькому парламенті, оголошення ліквідації РПК не є проблемою. База терористичної організації завжди знаходилася в горах, які є територією Іраку, а найбільша активність у організації відбувається в Сирії під назвою YPG. Анкара вимагає розпустити всю мережу. Проте як це можна контролювати і гарантувати, ніхто не розуміє. Саме тому Туреччина протягом 40 років порушувала кордони сусідніх країн і проводила воєнні операції проти озброєних курдів на теренах ще саддамівського Іраку і асадовської Сирії.

І ось довгоочікуване рішення РПК про саморозпуск нарешті оприлюднили. З'їзд партії відбувався 5-7 травня, але його ухвали майже тиждень не виносили на загал. Оприлюднене рішення ставить ще більше запитань, ніж просто ліквідація озброєної мережі.

Зокрема в ньому йдеться, що створення Курдської Робочої партії було відповіддю на Лозанські мирні угоди і Конституцію 1924 року, які спричинили початок асиміляції курдського народу. Оці оговорки є найбільшою проблемою вже для світської і республіканської Туреччини. Навіть часткова відмова від Лозанських угод повертає Севрські, за якими Османська імперія втрачає все, крім невеликої площі навколо Анкари, а на сучасних теренах будують Велику Вірменію, Курдістан, Грецію, а також французькі, британські і італійські колоніальні адміністрації. Відмова від Конституції 1924 року повертає тимчасовий Основний закон 1921 року, в якому немає світськості, республіканської форми устрою та рівноправ'я для жінок. Якщо влада погодиться на цю заяву, це стане першим кроком спільних дій Ердогана і курдських сил не тільки на шляху примирення, а й на остаточному демонтажі Республіки Ататюрка не лише де-факто, а й де-юре. Проте разом із поверненням Халіфату, повернеться й ризик втрати визнаних турецьких кордонів.

‍