Туреччина чотирнадцятий рік поспіль ігнорує Євробачення. Проте цими днями її соцмережі влаштували спонтанний конкурс пісні для національної збірної з футболу, що візьме участь в чемпіонату світі у США Канаді та Мексиці.

Гімни футбольних команд, політичних партій (до кожних виборів) або просто патріотичні гімни до ювілейних дат є особливістю турецького суспільства.

До Мундіаля-2026 першим свою роботу виставив поп-співак Сінан Акчіль. Нижче переклад кількох рядків зі спортивного гімну “Турки йдуть”

​Нехай помре той, хто тебе не любить

Навіть якщо один із нас загине, нас знову стане тисяча

Ви чудово знаєте, чиї ми онуки

​Зі сходу на захід світу …

Йдуть турки

Турки йдуть

​Ми інша нація

Нам немає рівних

Подумайте про це тепер ви —

Ми станемо вашим головним болем

​Наша кров, наше життя

Наше ім'я — завоювання…

А тепер порівняємо  з найагресивнішими словами з тексту, який 2002-го Таркан написав для національної збірної, що брала участь в тодішньому Мундіалі в Японії та Південній Кореї. Туреччина повернулася з того чемпіонату з найкращим результатом за всю історію - третє місце. Та пісня називається “На цьому шляху ми станемо одним цілим”.

Ти ж знаєш, ми абсолютно божевільні.

І влітку, і взимку — де б ти не був, ми з тобою.

На твоєму шляху ми станемо одним цілим.

Давай, натискай, нехай серця тріумфують!

Ці кубки заслужені тобою по праву.

Забери і принеси їх, нехай тут усе стане святом!

За тобою ми пройдемо пустелі й моря.

Ми не віддамо перемогу чужинцям, ми звузимо для них поля  

Скільки сезонів ми чекали на цей день!

Дискусії, до яких долучилися чи не всі політологи, журналісти, влада і опозиція, скотилася до запитання: це футбольна збірна змагається за перемогу чи османська армія вирушає на війну до Відня чи Персії?

Сінан Акчіль, який є кимось на кшталт місцевого Енріке Іглесіаса, ніколи не був помічений в ура-патріотичному екстазі. Майже 20 років він розважає романтичними баладами, пляжними  мелодіями і  радіо-попсою, що западає в голову від першого прослуховування. Коли такий співак відчуває кон'юнктуру і пише воєнний марш, то це свідчить про глибокі зсуви в суспільстві.

Журналіст Деніз Урас порівнявши ці два тексти дійшов висновку, що чверть століття тому найагресивніший футбольний текст гуртував вболівальників заради перемоги.  Тоді ніхто не забував, що мова йде про шоу. Зараз текст плекає всі прояви суспільного нарцисизму. Нікому вже нема діла до футболу.  Якщо не знати, до якої події написаний текст, з нього навіть не зрозуміло, чому турки кудись йдуть і за що збираються помирати.

Все це виглядало би кумедно, якби було унікальним проявом турецького патриотизму або випадковим загостренням у поп-співака, що захотів сподобатися новій публіці. Проте ця хвороба гострого патріотизму, пандемія якої зачепила країни, на які наразі ніхто не нападає, є ознакою глобального правого божевілля (що не скасовує наявність і лівого). “Русскій мір”, MAGA, націоналістичні гасла азійського Моді та європейського Фіцо, до яких невдовзі можуть долучитися румуни, болгари і поляки з двома Конфедераціями і одним ПіСом є доказом того, “йдуть” не тільки турки.

І це нагадало мені події і поезії, про які ми можемо знати лише з історії і літератури, бо відбувалися вони понад століття тому. Найкрутіший кримськотатарський поет усіх часів Бекір Чобан-заде 1916-го у Будапешті пише свій відомий твір “Tınç tatar çölünde” (У тихому татарському степу). 

Чобан-заде, тоді молодий професор Лозаннського і Будапештського університетів, є свідком того, як у першій світовій війні купа народів Східної Європи йдуть до незалежності. І він тужить за Кримом - де лише тиша, а люди як налякані тварини. Він порівнює кримський степ із людиною, що гине від спраги і хоче напитися. Але там є дуже страшні і пророцькі слова: “цій землі потрібна кров, щоб згасити спрагу, але де ж той лев, коли навкруги лише зайці”. 

Вірш дуже міцний і запалює серця, проте - “бійтеся своїх бажань”. Все, чого хотів Чобан-заде у вірші, здійснилося. З’явилися і леви, і кров, якою почали поїти кримський степ, гори і море.

Сам поет теж став жертвою кровопивці Сталіна. Чобан-заде розстріляли в жовтні 1937-го в Баку і навіть не поховали, а ще за півроку, в один день 18 квітня 1938 у дворі сімферопольського НКВС розстріляли всіх поетів, науковців і композиторів. Вижили лише ті, що вже перебували у таборах. 

Проте навряд сучасний “поет” Сінан читав класика поета Бекіра.