(Першу частину читайте тут)

Друга світова війна заклала в нашій новітній історії низку запобіжників, котрі — якщо не покидати північної півкулі — здаються універсальними. Непорушність міжнародно визнаних кордонів, неприйнятність геноциду. Та навіть це — питання перспективи. Якщо запитати в індонезійського таксиста, що той знає про Другу світову, почуєш: це війна, завдяки якій Індонезія стала незалежною. 

Ми перетравлюємо цю відповідь, поволі рухаючись столицею найбільшої острівної держави світу, яка нараховує від 13 до 25 тисяч островів за різними підрахунками. Все залежить від того, територію якого розміру вже вважати островом (і як швидко підніматиметься рівень світового океану, адже глобальне потепління є головним місцевим ворогом: згідно з найпохмурішими прогнозами, за найближчі 25 років третина Джакарти опиниться під водою). Власне, однією державою тисячі окремих островів зробили колонізатори: спершу португальці, далі британці, потім нідерландці їздили сюди за прянощами, на яких потім заробляли шалені гроші в геть інших частинах світу. Власне, сама назва Джакарта (тоді Джаякерта) походить з 1527 року, коли султанат Демак розгромив португальский флот і захопив поселення, де білі вороги збиралися закласти форт. Так це місце й назвали: містом перемоги, однак переможним йому судилося бути недовго. Невдовзі воно, як і вся Ява, як і решта навколишніх островів, стали Нідерландською Нью-Індією. До кінця 19 сторіччя тут процвітало рабство, яке нідерландці почали визнавати дуже нещодавно. 

В Кота Туа, невеличкому районі на півночі Джакарти досі збереглися світлі споруди з великими вікнами з 17-19 століття, а ще канали, котрі нідерландці, як і споруди, привезли з собою, подарувавши містові регулярні спалахи малярії й інших недуг: тропічним москітам канали сподобалися понад усе. Звичка кидати в канали, як у смітник, увесь непотріб залишилася в індонезійців дотепер. В туристичному районі водойми ще якось підтримують у притомному стані, але вже в парі кілометрів звідти, навколо місцевого китайського кварталу — канали перетворені на смердючі смітники. 

Наш таксист, за великим рахунком, не помиляється. Ще до японської окупації місцевий поет, есеїст і журналіст Сутан Такдір Алішахбана активно просував індонезійську мову як головний інструмент національної ідентичності, освіти та сучасної літератури — замість колоніальної нідерландської чи регіональних мов, на кшталт яванської або його рідної мови мінангкабау. На той момент спільна індонезійська мова тільки народилася, точніше, нею в 1928 році призначили малайську – найпоширенішу мову міжостровної торгівлі ще з 13 століття. Алішахбана був переконаний, що сенс національної мови в гнучкості, ефективності й готовності до сучасних потреб — тому закликав до граматичного спрощення, впровадження сучасної лексики й перетворення нової індонезійської на мову інтелектуальних дискусій, а не лише побутових потреб. Головним майданчиком для цього в тридцятих роках став заснований ним журнал. Як нескладно здогадатися, в 1942-му першою забороною японців, які захопили Індонезію, була заборона на нідерландську, досі офіційну на архіпелазі, мову. Оскільки швидко вивчити японську можливості ні в кого не було (це навіть із нинішніми навчальними засобами непросто), на певний час японці дозволили користуватися індонезійською.

 Багатьох національних героїв Індонезії того часу після Другої світової нерідко називали колаборантами: батько нації, Сукарно, пішов на співпрацю з першого ж дня, за це навіть орден від імператора отримав. Поет Алішахбана очолив мовний офіс, всі три роки модернізуючи індонезійську мову. Запрошуючи до себе: то лікарів, то інженерів, то фізиків — аби виписати потрібні для якісної інтелектуальної комунікації терміни. Відтак, коли японці пішли в 1945, Індонезія вже могла цілком сучасною мовою сказати, що на повернення нідерландців не чекає і прагне незалежності. Донька Алішахбани, сімдесятирічна письменниця Тамалія, на початку березня 2022-го влаштувала демонстрацію під російським посольством. В неї сповнені сліз очі, коли вона каже нам: “Ми завинили Україні величезний борг. Адже в 1946, коли нам знадобилося визнання в ООН, саме постпред України Мануїльський перейнявся нашим питанням…”. 

Мало хто в Україні знає, що з 1945 по 1949 в Індонезії точилася війна за незалежність. Бо спершу нідерландці не збиралися віддавати свою колонію, потім намагалися відрізати від неї все, що на вигляд погано трималося купи. Тепер за незалежність воює Україна, а Індонезія вдає, що вона нейтральна, і категорично не розуміє, чого українцям знадобилося опиратися. Це й неперетравлена травма колонізації, і наслідки помітної ісламізації останніх років: на слово “Захід” навіть у місцевих з вищою освітою сіпається око. На словах “у 2013 ми хотіли вступити до ЄС, а наш президент ні, тому довелося протестувати…” – я відчуваю від співрозмовників холодний подив. Мовляв, а пальці в розетку засовувати точно обовʼязково, ви ж наче дорослі люди? Тут нам не зрозуміти одне одного: той самий Євросоюз, який для нас — єдина змога тримати своїх корупціонерів при владі в притомному для співжиття з ними стані, для місцевих — невтомна сила, що постійно намагається зігнути тебе й викрутити досуха. Та сама Росія, яка для нас — хтонічна гнила автократія, готова все живе навколо себе задушити, тільки б не бачити, як буквально по сусідству демократичний протест за тиждень може призвести до притомних результатів, для місцевих — правонаступниця Радянського союзу, який помітно допомагав: підводними човнами, їжею, політичними послугами. У російських дипломатів достатньо ресурсу і немає неважливих країн. Україні на держави штибу Індонезії (хоч вона і входить у Велику Двадцятку) ніколи не вистачало часу, поки не стало запізно. Не можна одночасно знайомитися і щось одразу вимагати. Особливо тут, в країні гумового часу. 

Фото: Ardiansyah Arsha

А нам же насправді є багато що про себе розказати. “Я і гадки не мала, що у вас живуть мусульмани”, — зізнається Тамалія. Свою останню статтю, про Крим, вона закінчує словами: “православна переважною більшістю громадян Україна обрала президентом єврея, який поставив міністром оборони мусульманина...”. Голова Меджлісу Рефат Чубаров, до слова, в Індонезії був на початку цього року — і зустріч із ним на багатьох справила сильне враження. Для секулярної (за винятком кількох окремих регіонів, де діє шаріат) країни, в якій живе чи не найбільша кількість мусульман світу, спершу радянські, а далі російські репресії проти кримців — це аргумент. Як і російські репресії проти власних меншин. Кожне нове знайомство в Джакарті показує дедалі наочніше: Росію чи Китай тут — і в решті держав такого штибу — неможливо обійти кількісно. У нас немає стільки грошей на блогерів, на “культурний обмін”, на фінансування культурного центру. Тут потрібна геть інша інформаційна доктрина: схожа на натівську в обороні проти Радянського Союзу, який — одразу зрозуміли союзники — перемогти можна лише якісно. Можливо, докричавшись до покоління, якому ще не промили мізки російські культурні обміни. До джакартійських однолітків тих, хто кілька тижнів тому стояв у Києві під театром Франка. 

А для цього тут має залітати, майже слово в слово повторюють одразу кілька моїх співрозмовників різного віку —  і українських, і індонезійських. Viral, воно має ставати viral. 

Уявіть собі це viral для країни з населенням у 280 мільйонів людей.