Ельвіра Кемаль — дослідниця кримськотатарської історії, яка живе в Німеччині. Публікуємо її нову статтю для турецького видання Yenidevir.

У лютому 1922 року приховувати голод у Криму було вже безглуздо — рахунок загиблих ішов на тисячі. Більшовики, які змором взяли Крим, розпорядилися відправити делегації з проханням про допомогу до різних країн і регіонів. Зокрема, до Туреччини — яка на той момент сама вела важку війну за незалежність.

У березні 1922 року уряд Кримської АРСР вирішив відправити делегацію до Туреччини. Очолити її мав досвідчений політик Асан Сабрі Айвазов — один із головних учасників революційного руху кримських татар. Він вільно володів російською та турецькою мовами і мав досвід роботи послом при іншому кримському уряді, ще в імперській Туреччині. Цьому стовпу кримськотатарської революції, соратнику Номана Челебіджихана, довелося змиритися з новою владою й посісти місце вже в радянському Криму. Разом з Айвазовим до Туреччини відправили Мамута Недима — яскравого представника кримськотатарської журналістики, послідовника ідей Ісмаїла Гаспринського.

Ще до публічної доповіді Айвазова про голод у Криму «Татарське благодійне товариство», створене кримськотатарською діаспорою в Туреччині, разом із турецьким Червоним Півмісяцем почало збирати допомогу для голодних. У квітні 1922 року, судячи із записів самого Айвазова, в анкарському театрі зібралися високопоставлені турецькі державні діячі та журналісти, і він виступив перед ними з доповіддю. Промова справила таке враження, що рішення про створення Центрального комітету допомоги тим, хто голодує в Криму, ухвалили тут же, на місці. Збір пожертв розгорнувся в усіх вілаєтах та округах Туреччини — причому, як пише історик Хакан Киримли, допомагали не лише кримські татари, а й турки, які не мали кримського коріння. Для людей, чиє власне життя в ті роки було боротьбою за виживання молодої турецької держави, виявилося неприйнятним, що по той бік Чорного моря від голоду гинуть їхні брати за кров’ю та вірою. Тому вони знімали останню сорочку, щоб допомогти Криму.

Асан Сабрі Айвазов

‍Особиста драма в тіні великої політики

Не менш цікаві події в ці самі дні відбувалися за лаштунками, прихованими від очей партійних «колег». Тут особиста історія однієї людини перетинається з національною трагедією. Дізнавшись із газет про приїзд Айвазова, до Анкари прибуває Джафер Сейдамет — ще один із лідерів революції 1917 року, соратник Айвазова по уряду Курултаю. Він оселяється в тому самому готелі «Таш-хан». Після загибелі Челебіджихана він ще деякий час воював проти більшовиків у Криму і лише восени 1918 року виїхав в еміграцію, щоб продовжувати боротьбу за Крим уже за його межами.

Зустріч старих товаришів виявилася напруженою: Сейдамет переконував Айвазова, що радянська влада його використає, а потім уб’є, і кликав виїхати разом до Європи. Айвазов відмовився — не підозрюючи, чим це обернеться…

Поки Мустафа Кемаль охоче приймав Айвазова — вони не раз зустрічалися і говорили, зокрема, про політику, — самому Сейдамету у зустрічі з Мустафою Кемалем було відмовлено. Різні політичні позиції визначили й різні долі: Сейдамет, відкинутий Анкарою, невдовзі знайде інший спосіб допомогти Криму — через Рим, а не через Туреччину.

Завершивши місію та попрацювавши перекладачем у радянського дипломата Аралова, наприкінці 1922 року Айвазов повернувся до Криму. За документами ОДПУ — на підводному човні. Чорне море патрулювали грецькі та англійські кораблі, а сполучення між Туреччиною та радянською Росією тримали в режимі секретності, перевозячи дипломатичну пошту, золото та потрібних людей саме так, під водою. Цією інфраструктурою керував той самий Аралов — творець і перший керівник радянської військової розвідки. Восени 1922 року він же доніс на Айвазова і домігся його відкликання до Криму, запідозривши його у зв’язках із контрреволюційним підпіллям.

У Криму за Айвазовим одразу встановили стеження, а 1930 року його завербувало ОДПУ, змусивши доносити на соратників. Не витримавши тиску з боку радянських спецслужб, він таємно передав Сейдамету листа, написаного хімічним олівцем на шматку тканини й захованого під кришкою дзеркальця, — з проханням про порятунок. Але Джафер Сейдамет не зміг витягти друга із пастки. 1938 року Айвазова розстріляли.

‍Від слів до справи: борошно доходить до Криму

Поки обидва посланці залишалися в Туреччині, вже наприкінці травня 1922 року до Криму прибув перший гуманітарний конвой із борошном — його розподілили не лише серед кримських татар, а й серед інших народів півострова. Крам не просто розвантажили в порту: турецькі емісари особисто супроводжували його далі, через розорений війною Крим — від Ак’яра (Севастополя) до Бахчисарая та Акмесджита (Сімферополя), де зустрілися з місцевими представниками. Вони щиро цікавилися становищем кримських татар, спілкувалися з населенням і записували, чого ще потребують люди.

Показова деталь: самі кримські татари серед іншого просили надсилати книжки турецькою мовою — їх на півострові майже не залишилося. Восени того ж року, до свята Курбан-байрам, надійшла друга, ще більша партія — тисячі мішків борошна та іншого продовольства, і їх знову розвозили по конкретних районах, а не віддавали все одразу.

‍Допомога інших країн

Криму допомагали не лише турки. Найбільшу роль відіграла Американська адміністрація допомоги (АРА) — хоча перший корабель із зерном, який прибув до Криму, був спрямований не на потреби півострова, а транзитом до Поволжжя — тоді як у самому Криму вже фіксували випадки трупоїдства та канібалізму.

Друга за масштабом допомога надійшла… від Папи Римського — судячи з усього, завдяки зусиллям Сейдамета, який увесь 1922 рік безперервно писав звернення до всіх, до кого тільки міг. Він домігся особистої зустрічі з Пієм XI і розповів йому про жахіття, що відбувалися в Криму. Як пише Хакан Киримли, вражений почутим Папа розпорядився, щоб його державний секретар, кардинал П’єтро Гаспаррі, організував відправлення допомоги голодним у Криму — і невдовзі вона справді надійшла.

Місія від Папи Римського щодня годувала 2000 дітей та 26 000 дорослих. Крім того, Криму допомагали Міжнародний комітет робітничої допомоги (Міжрабпомгол), товариство «Верельф», єврейський «Джойнт» (який співпрацював з АРА і допомагав переважно в місцях компактного проживання євреїв), місія Фрітьйофа Нансена, німецькі меноніти, нідерландський Червоний Хрест, американські квакери, а також закордонні кримськотатарські та мусульманські благодійні товариства.

‍Ціна мовчання

Іноземна гуманітарна допомога значно полегшила становище тих, хто голодував — адже радянська влада в різні періоди була здатна прогодувати лише від 200 до 300 тисяч людей, решта були кинуті напризволяще. Комусь допомога дійшла завдяки зусиллям небайдужих активістів, які домагалися її від найрізноманітніших сил. Ті, хто мав необхідні документи та гроші, змогли виїхати — хоча й це давалося зовсім непросто. По суті, жителі Криму опинилися відрізаними від усього світу.

За ці два роки загинуло 15% населення Криму. Найбільших втрат зазнали райони, де переважно жили кримські татари: Карасубазар, Старий Крим, Феодосія, Судак. Можливо, якби радянська влада не приховувала масштаб голоду, вдалося б урятувати більше людей. Але безперервні війни та зміни влади завжди б’ють насамперед по найменш захищених — дітях, хворих та літніх людях.