Китайська гегемонія і сказ Росії змушують центральноазійські країни шукати нових союзників. 

Віднедавна Ташкент, Бішкек і Астана оживили ідею восьмого президента Туреччини Тургута Озала, який одразу після розпаду СРСР волів створити Тюркський Союз. Проте Озал несподівано помер 1993-го, Туреччина тоді перебувала у вирі економічних і політичних криз, а тюркомовні країни швидко перетворилися на одноосібні диктатури, підконтрольні Москві.

Прихід Ердогана до влади в Туреччині пожвавив рух країни до ЄС, але європейська ілюзія швидко закінчилася. Після спроби держперевороту 2016 турецький президент остаточно зробив націоналізм частиною внутрішньої політики, а зовні став створювати альянси, де Туреччина могла б отримати провідну роль. Перемога Азербайджану в 40-денній війні 2020-го та повернення Карабаху зміцнили союз Анкари І Баку - і тюркська єдність отримала новий поштовх.

Політичні гасла знову залунали - утім далі них співпраця не просувається. Реальні напрямки, в яких тюркські народи могли б об'єднатися, - економіка, оборона, консонанс у міжнародних питаннях - так нікуди і не зрушили. Пекін та Москва доклали до цього максимум зусиль. Китай, що економічно контролює центральну Азію, підозріло сприймає турецьке відродження та експансію в Туркестан. А членство Киргизстану і Казахстану у Митному союзі з Росією і оборонному об'єднанні ОДКБ ускладнює їхні взаємини як із членом НАТО Туреччиною, так і з Азербайджаном, який фактично аж ніяк не є другом Москви.

Країни не можуть порозумітися навіть у гуманітарних питаннях. Торік було оголошено про створення спільної абетки для всіх тюркських мов. Туреччина погодилася заради цього змінити власний алфавіт, який не чіпають з часів Ататюрка, та поповнити його літерами, важливими для казахів і азербайджанців. Партнери цей жест оцінили хіба що на словах. Фактично Узбекістан та Казахстан, які офіційно перейшли на латинку, так і не відмовилися від кирилиці. А Киргизстан не наважується навіть на формальний перехід, аби не дратувати Росію. Всі ж пам’ятають істерику Москви, коли Молдова в 1990-х відновила латинський алфавіт, а потім спромоглася визнати, що її мова насправді румунська.

Ще гірша ситуація із захистом тюркомовних меншин, що зазнають утисків в авторитарних країнах. Йдеться насамперед про уйгурів, життя яких Китай перетворив на концтабір, а також тюркомовні народи РФ. Москва ще наприкінці 1990-х заборонила татарам, башкірам і решті тюркомовних утворень переходити на латинку, аби перешкодити інформаційному зближенню цих народів з Туреччиною і Азербайджаном. Згодом їх позбавили рештків самостійності і навіть скасували обов’язкове вивчення національних мов у школах. Після окупації Криму ці заборони розповсюдилися і на кримських татар.

Лідер тюркського об’єднання - Анкара - теж перебуває у стані невизначеності. З усіх пригноблених народів у світі турецьке суспільство помічає лише Газу. Палестинцям збирають гуманітарну допомогу зірки шоу-бізнесу, за палестинців син президента Білял Ердоган збирає стотисячні мітинги, і лише щодо палестинців влада і опозиція сперечаються, хто більше захистить їх від страшного Ізраїлю. Концтабори для мільйонів уйгурів у Китаї не стоять на порядку денному міжнародної політики Анкари, так само як і мовна асиміляція двох десятків тюркомовних народів Росії. 

Наразі тюркський світ виглядає як футбольна федерація. У професійній лізі перебувають нації, що мають держави: Туреччина, Азербайджан, Казазстан, Узбекістан, Киргизстан і Туркменістан (формально Ашгабат досі не доєднався до клубу, але двері для нього відкриті). Майже рівний з ними статус має Північний Кіпр, суверенітет якого не визнає в світі ніхто, крім Анкари. Решта тюркських країн під тиском ЄС офіційно встановили дипломатичні відносини з Південним (грецьким) Кіпром.

У другій лізі опинилися тюркомовні спільноти, що мають визнані автономії в інших державах. Лідерами цієї групи завжди були Татарстан і Башкортостан. Такий саме статус у Синдзянь-Уйгурського автономного округу і каракалпаків в Узбекістані. Ця ліга наразі зазнає найбільшого тиску. Китай і Росія цілеспрямовано відрізають їх від тюркського світу. Асимілюючи пригноблені тюркські народи, Пекін і Москва дбають не допустити жодної загрози своєму пануванню в Євразії, - і таким чином вдвічі зменшують чисельність тюркського світу.  

Єдиний виняток - Гагауз Єрі в Молдові, але й тут Москва наразі виграє перегони з Анкарою, бо її вплив на гагаузів виявився беспрецедентно високим. Туреччина фінансує всі проєкти з відродження гагаузької мови і підтримує територіальну цілісність Молдови, але 90% гагаузів у політичному плані дивляться на Москву і обирають російську мову.

Задні ряди тюркського світу займають спільноти, що не мають навіть формальних державних ознак, але є визнаними меншинами в свої країнах, бо здатні проводити своїх представників до парламенту. Здебільшого це європейські турки у Болгарії, Косово, Боснії, кримські татари Румунії та туркомани в Сирії і Іраку.

І десь на гальорці тюркомовного розташувалися ті спільноти, що не мають “ні прапора, ні батьківщини”. Саме тут опинилися кримські татари, які одночасно позбавлені будь якої форми автономії, зазнають асиміляції в країні, що контролює їхню територію, перебувають в окупації, а тому позбавлені можливості співпрацювати з вільним світом, та мають найбільшу кількість репресованих.

Велика тюркська шістка не помічає загроз детюркізації решти народів через кілька причин. Дві головні - безпека і гроші. Усі, крім Азербайджану, тюркомовні країни залежать або від китайських грошей або від російських енергоносіїв. Країни Центральної Азії лише гадають, хто з двох монстрів першим наважиться їх поглинути, і намагаються балансувати.

Тут мабуть виникнуть заперечення, що тюркські країни намагаються вижити і не наражають себе на додаткову небезпеку. Цей аргумент має сенс. В недавній історії таку поведінку обрала молода турецька республіка. Ататюрк заради збереження незалежності рештків Османської імперії співпрацював з Леніним і Сталіним, заплющивши очі на розгром Азербайджану і кримськотатарського руху в Криму. І тюркський світ цілком міг би делегувати владі своїх країн ведення політичного діалогу та економічної співпраці з двома диктатурами, якби в його країнах було те, що останнім часом так усіх дратує - ліберальна демократія. Саме вона могла б дати можливість численним правозахисним рухам, опозиційним партіям і незалежним спостерігачам порушувати питання утисків тюрків у Росії і Китаї.

Проте саме побудова жорсткої вертикалі в тюркських країнах не дозволяє існувати більш гнучкому різновиду політики, а значить робить навіть цю велику шістку колоссом на глиняних ногах. Січневі події 2022 року у Казахстані показали, що навіть найстабільніша країна цього клубу може миттєво опинитися під загрозою окупації з боку “союзників”.

Тому скоріш за все “тюркська гальорка” з бездержавних народів, серед яких кримські татари, ще довго не потраплятиме на очі тюркського клубу, ідеологію якого сформував в позаминулому столітті в Бахчисараї Ісмаїл Гаспринський.