Удари по російській нафтосистемі. Що з цим не так?

Том Купер

Том Купер

Опубліковано

15.3.24

Удари по російській нафтосистемі. Що з цим не так?

За всіма ознаками очевидно: Збройні сили України (ЗСУ) буквально загнали в глухий кут черговий “велиииикий” російський зимовий наступ. Завдавши їм стільки втрат, що росіяни не можуть продовжувати перекидати на поле бою таку ж кількість військ і техніки, як вони це робили з жовтня. Звичайно, росіяни все ще атакують тут і там, але вже не так запекло, як останні п'ять місяців.

Отже, подумайте, якщо у вас є така можливість... саме час відкинутися на спинку крісла, глибоко вдихнути, можливо, випити капучино і закурити, і подумати про "загальну картину".

Гадаю, це вкрай необхідно, бо різноманітні новини, які можна спостерігати протягом останніх кількох тижнів, дуже нагадують, принаймні мені, часи десь 1979-1982 років чи 1991-1995, чи 2001-2004, якщо не більш пізні.

Скажімо, 2011-2015 “або близько того”.

Про що це я?

Для прикладу: у червні 1982 року Ізраїль вторгся до Лівану, і його спецслужби, а відтак і політика не мали жодного уявлення про те, що окрім місцевої християнської меншини (та ізраїльських союзників), населення складалося (і досі складається) з послідовників щонайменше трьох різних течій ісламу. Кожна з яких мала власні уявлення про те, як вона хотіла і досі хоче жити своїм життям. І кожна мала навіть власні уявлення про Ізраїль. Ну, до того дня, поки Ізраїль не вторгся. Так, тоді ізраїльтяни не знали, що існують мусульмани-суніти, мусульмани-шиїти і різні інші мусульмани.

Але яка їм різниця? США не знали про цей факт навіть через 20 років, коли вторглися в Афганістан у 2001 році або в Ірак у 2003 році. І, поклавши руку на серце: масі західних людей досі немає ніякого діла до подібних фактів.

Мовляв, яка різниця, що є християни-католики, а є протестанти, а є православні чи не так?

Ще менше у них, як у Ізраїлю в 1982 році, так і у США в багатьох інших випадках з того часу, було чогось на кшталт "плану" щодо того, що робити, коли вони візьмуть під свій контроль відповідні країни.

Дійсно, окрім "знищити Талібан і Аль-Каїду в Афганістані", США не мали плану навіть для цієї країни, коли вторглися туди наприкінці 2001 року. Номінально: "у відповідь на події 11 вересня". То чому ж в Іраку має бути інакше? Чи деінде?

І якщо адміністрація президента США Джорджа Буша-молодшого була такою ж некомпетентною в 2001-2004 роках, то чому тоді адміністрація президента США Барака Обами мала бути більш компетентною під час так званої "арабської весни" 2011-2012 років? Або у відповідь на російське вторгнення в Крим і на Донбас у 2014-2015 роках?

Але чому я взагалі обговорюю такі приклади?

Тому що зараз це очевидно навіть горобцям у моєму саду: США, але не тільки США: Німеччина, Великобританія, Франція - номінально "великі держави" в НАТО - є його найслабшими ланками. Вони домінують і керуються ідіотською жадібністю, системною некомпетентністю, повною нездатністю зіткнутися з реаліями сучасного світу, прийняти і зрозуміти їх, а також нерішучістю. Настільки, що я не можу не погодитися з тими, хто каже, що це загрожує всім іншим членам цього альянсу. Дійсно: загрожує самому існуванню того, що називається демократією і плюралізмом. А причина полягає в тому, що політика в усіх цих країнах ведеться так само, як і економіка: це шахрайська бізнес-модель.

Щоб переконатися: спостерігаючи за цим протягом якихось 42-45 років, я вже навіть не дивуюся. Щонайбільше, я перестав стежити за геноцидом палестинців, який "у прямому ефірі" здійснюють орди (підтримуваних Заходом) божевільних сіоністських фанатиків у секторі Газа, тому що "щоденна доза" фото і відео огидних звірств, скоєних військовослужбовцями Армії оборони Ізраїлю проти палестинського цивільного населення, викликає у мене лише нудоту.

Натомість, що змушує мене хвилюватися на тлі всього цього, що мене дуже дивує, так це той факт, що водночас я можу спостерігати чіткі ознаки подібної поведінки - стратегічні прорахунки, засновані на відсутності далекоглядності та планування, але вже в Києві.

Так, у місті, яке також відоме як столиця України.

Звідти і з якогось Хартума (дехто каже, що це столиця Судану, на "неспокійному африканському континенті", приблизно за 5 000 км від Києва) надходять все нові й нові новини про розгортання української СБУ та "боротьбу з російськими найманцями Вагнера". Мабуть тому, що, знаєте, в України, української військової розвідки та служби безпеки, українського спецназу немає більш нагальних справ, окрім як воювати з росіянами в Судані.

Я впевнений: я упускаю тут щось важливе. Має бути якийсь зв'язок на кшталт: "Київ впаде, якщо Вагнер і контрольовані РФ повстанці візьмуть під контроль весь Омдурман". 

А що таке Омдурман? А, неважливо. Це лише підґрунтя.

Важливо те, що - і це, звичайно, має бути чистою випадковістю - саме українська СБУ причетна до того, про що я, власне, маю намір поговорити в цьому матеріалі.

Про що саме?

Про "кампанію стратегічних бомбардувань російської системи POL", яку проводить СБУ. На військовому жаргоні "POL" означає "petrol, oil & lubricants” — бензин, нафта та мастила. А саме: нафтопереробні заводи, склади тощо.

Схема основних великих БПЛА українського виробництва, що використовуються для нанесення дальніх ударів по території Російської Федерації, підготовлена Х. І. Саттоном, власником соціальної мережі Covert Shores.

Наразі немає жодних сумнівів, що СБУ оперує широким спектром БПЛА: кілька типів мають дальність польоту щонайменше 1000 км, і вони регулярно використовуються для нанесення ударів по об'єктах POL та інших цілях в глибині території Росії. Без сумніву, результати таких операцій широко висвітлюються, і дійсно багато людей в соціальних мережах не просто захоплюються, вони шаленіють від щастя, коли з'являється чергове відео, як якась точка в Росії палає у вогні. І, без сумніву, окрім численних нафтопереробних заводів на заході Росії, серед цілей, які вражають безпілотники СБУ, є й такі важливі військові об'єкти, як авіабаза в Таганрозі: за повідомленнями російських соцмереж, минулого тижня в одному з ангарів цієї бази українцям вдалося знищити ще один літак А-50 Повітряно-космічних сил (ВКС) Росії.

Більше того, є повідомлення, що за перші два місяці цього року завдяки кампанії СБУ проти російської POL-системи вдалося скоротити експорт пального з Росії на 18-20%.

Звучить чудово, чи не так? Без сумніву.

Однак я, як ботанік, "біла ворона" (якщо не "адвокат диявола"), в той час, коли ВКС РФ бомбардують ЗСУ вздовж лінії фронту понад 100 планерними бомбами на день, спричиняючи в середньому 20 смертей і 50 поранень щодоби, не можу не поставити під сумнів цінність цієї кампанії.

Чому?

Дозвольте навести один приклад: пам'ятаєте війну США та їхніх союзників проти Іраку 1991 року? Ту саму, яка велася за звільнення Кувейту?

А тепер, "уявіть собі, якщо хочете", збройні сили США та їхні союзники п'ять тижнів бомбардують іракську нафтову промисловість, а не Іракські Збройні Сили. А потім дивуються, чому Іракські Збройні Сили все ще чинять запеклий опір.

Або уявіть собі, що ви зламали праву ногу, і лікар лікує біль, або ампутує ліву руку, але не звертає уваги на зламану кістку правої ноги.

У 1991 році, замість того, щоб зробити таку стратегічну помилку, США і союзники зосередилися на бомбардуванні Іракських Збройних Сил. Так, це грубе спрощення, але: слідуючи "теорії п'яти кіл" невідомого професійного стратега ВПС США, якогось полковника Уордена, вони спочатку завдали удару по іракських командних вузлах, потім по іракських засобах ППО (включаючи авіабази), а потім почали атакувати підрозділи іракської армії в польових умовах. Настільки, що інтегрована система протиповітряної оборони Іраку вийшла з ладу вже після першого тижня війни. Звичайно, місцеві системи ППО все ще "працювали", але в цілому США і їхні союзники отримали можливість переміщатися по всьому Іраку та Кувейту і завдавати ударів по будь-якій цілі, яку вони хотіли вразити. Перш за все, після п'яти тижнів масованих бомбардувань іракські сухопутні війська були зламані: ослаблені втратами, приголомшені, засліплені і розчаровані до такого ступеню, що не бажали продовжувати опір.

А, ви народилися тільки після 1991 року, тому цей приклад не рахується?

О, так: так зараз поводяться не лише ті, хто приймає рішення на Заході, але й у Києві. Можливо, вони просто занадто зайняті тим, що постять круті селфі в соцмережах: це зараз набагато важливіше, коли йде війна.

Але спробую бути серйозним.

Без сумніву, Україна не має коштів, щоб провести таку кампанію, як США та їхні союзники у 1991 році. На мою думку Україна навіть не має на це часу. Вона не може провести масовану кампанію зі знищення російських командних пунктів, потім провести масове знищення російської системи ППО, а потім перефокусуватися на російські сухопутні війська. У неї немає достатньої кількості БПЛА дальнього радіусу дії, хоча б для початку. Принаймні, поки що.

Однак вона - вочевидь - має засоби для нанесення ударів по російських авіабазах. Проте, вона цього не робить. Замість цього ми продовжуємо бачити супутникові фотографії основних російських авіабаз навколо України, всі вони гарно прикрашені довгими рядами Су-24, Су-30, Су-34 і Су-35. Нарешті, багато з них знаходяться в процесі завантаження УМПК для бомбардування військ ЗСУ.

Тим часом: ВКС РФ наносить по ЗСУ 111 ударів УМПК на день, як наприклад як 11-го березня.

Але агов: чому це має хвилювати СБУ?

Вони ж поза зоною досягнення російських УМПК. І заробляти пропагандистські бали в соціальних мережах набагато важливіше, коли йде війна, знаєте.

Висновок: те, що особи, які ухвалюють політичні та військові рішення в США, "американські стратеги", є безнадійно некомпетентними, не є чимось новим. Це мало б бути очевидним для всіх з багатьох прикладів останніх 20, 30, 40, 50 років після всіх "блискучих" прикладів в Афганістані, Іраку, Сирії, якщо назвати лише деякі з них. Те, що німецькі політичні і військові діячі, які ухвалюють рішення, тільки і роблять, що наслідують приклад США, а отже, є абсолютно некомпетентними, також не є новиною. Те ж саме можна сказати і про таких, як Сунак і Макрон, і це було б "лише початком": обидва є продуктами тієї ж самої шахрайської бізнес-моделі, яка домінує в західних економіках, а отже, і в політиці, вже протягом десятиліть.

Але чи повинні українські лідери наслідувати моду? Чи хтось їх до цього примушує - можливо, під дулом пістолета?

Текст публікується з дозволу автора. Вперше опублікований за посиланням

Схожі статті