Фото: Офіційне інтернет-представництво Президента України

Як би не закінчилася історія з ліквідацією незалежності антикорупційних органів, згадування прізвищ двох із трьох кримських татар у парламенті, що віддали свої голоси за закон 12414, будуть супроводжувати нас іще довго. Коли народ втрачає спочатку державу, потім суб'єктність, а врешті всі громадянські права і отримує статус "злочинця", травма може не загоюватися десятиліттями і століттями від постійних виправдань і нових закидів. У народі перестає мати цінність окрема людина. Індивідуальність більше не має права на існування. А кожен крок кожного представника проектується на всю спільноту. Народ перестає бути спільнотою пасіонаріїв і різноманітних груп. Він втрачає право бути народом, втрачає право на складну внутрішню структуру. Він стає плем'ям, де всі відповідають за всіх, а на чолі цього — вождь. Додайте сюди війну на знищення, коли кожна сторона дегуманізує іншу, і колективна відповідальність стає нормою.

Саме ці чинники колись змусили ранні склади Меджлісу дотримуватися одного принципу: політично народ підтримує в Україні лише Народний Рух, бо:

1. За незалежність.

2. За західний вибір.

3. За повне відновлення політичних прав кримських татар.

Підтримка цілим народом однієї - майже бездоганної - політичної сили мала стати демонстрацією його відданості країні і державі в антидержавному оточенні, а ще ознакою єдиного потужного голосу, з яким варто рахуватися, незважаючи на чисельну меншість у Криму.

Майже 10 років (з 1991-го до початку 2000-х) ця політика була успішною з точки зору іміджу і порожньою щодо здобутків. Згодом різноманітні опозиції до Меджлісу почали закидати відсутність вирішення нагальних питань народу: реабілітації, землі, топоніміки, автономії. Окремі масштабні досягнення — як то самоповернення і швидке отримання українського громадянства — швидко забулися. Лише 2019-го вже у вигнанні в Києві Меджліс наважився змінити формулу. Відтоді кримські татари можуть висуватися від будь-якої політичної сили, аби не проросійської.

А ще встигла постаріти (не встигнувши подорослішати) кримськотатарська молодь з мріями радикально реформувати "запліснявілий" Меджліс. Ця молодь з клубу тих, кому за тридцять, втомилася чекати своєї черги в умовах довгої окупації Криму і відсутності виборів Курултаю і місцевих меджлісів. Хотілося швидше влити менеджерські якості, здобуті в економічних школах північного Лондона і лідерських курсах з проєктного управління. І майже кожен з нової хвилі амбітних комсомольців почав шукати шляхи входження в політику: від монополізації представлення легенди дисидентського руху Мустафи Джемілєва до входження в загальноукраїнські посткомсомольські проєкти.

І ось тривале гідне минуле народу одним голосуванням поставлено під сумнів. Технологічно і подекуди свідомо. Тепер мало хто згадає позицію кримських татар 1991-го за українську незалежність, 1994–1995 — під час протистояння з президентом Мєшковим, 2003-го — під час провокацій Росії на острові Тузла, за Помаранчевої революції — коридори в Крим для Ющенка і нечуваний для Південного Сходу України відсоток голосів у трьох турах, під час підписання Харківських угод і Революції Гідності. Врешті, позиція кримських татар під час окупації Криму, зафіксована журналістами всього світу, дозволила Україні однозначно бути підтриманою у питанні, чий Крим.

Усі ключові точки новітньої історії України лідери кримських татар пройшли не тільки гідно, але часто жертовно. І ось тепер ми вперше отримали ситуацію, коли антиєвропейський крок зробили наші представники. І будь-які аргументи, що формально представником кримських татар у парламенті може бути лише Ахтем Чийгоз (який не підтримав закон 12414), бо саме він є заступником голови Меджлісу, — не працюють.

Є політичний міф, що побудований на легенді, і є політична репутація, знак якості щодо якої видає медіа-спільнота. Перше — це про Мустафу Джемілєва, ікону дисидентського стилю, друге — про Тамілу Ташеву, що багато років керувала КримСОСом і Представництвом Президента України в Криму. У медіа-спільноті їх вважають голосами корінного народу, які завжди були на боці світла...

Коли у різних соцмережах почалося "собаче весілля" з розносом лише цих двох прізвищ із 263, мені закидали маніпуляцію і пересмикування за іронічний текст про те, що "ми — зрадники зі стажем з 1683-го". У лідерів думок українського фейсбука і твіттера запрацювала формула, яку я дозволю собі назвати формулою Павла Казаріна, коли він написав критичний текст на адресу Євросолідарності і Гончаренка: "Критикуємо ЄС, бо від Слуг ніхто нічого (доброго) і не очікував". Так і тут — публічно і персонально проклинаємо Джемілєва і Ташеву, бо від решти 261-го ніхто нічого путнього не чекав. Позиція зрозуміла, романтична і дуже небезпечна. Постає справедливе питання: а хто вирішив, що корм для собак став іще смачнішим? Хто провів беатифікацію Мустафи-аги і Таміли-ханум?

Це питання, на яке українське суспільство відповідатиме вже після війни. Коли можна буде аналізувати чи то вибори "по приколу", чи то покладання колективної відповідальності за голосування двох депутатів на кримськотатарський народ. Проте є нагальне питання для внутрішнього кримськотатарського домашнього завдання.

Чи довго має бути табуйованою тема, що ніякої політичної ініціативи під час голосувань у 82-річного Мустафи-ага давно нема? Вже років 10 його політичну позицію коригує Рустем Умеров. Талановитий переговірник і політичний Джек Горобець, здатний вирулити з найскладнішої ситуації. Природу цих взаємин достеменно не знає ніхто, лише в кулуарних жартах можна було почути прізвисько "онук" і різні гіпотези про джерела довіри міцного політичного зека до молодої людини з класу білих комірців.

Щодо Таміли-ханум — то її шлях як активістки і чиновниці дійсно майже бездоганний. Проте найкращий чиновник, що здатний впровадити найкращі державні політики (policy), часто не є гарним політиком (politics). Особливо якщо порівнювати з кримськотатарським рухом, який був менеджерськи бездарним, але політично кремезним і романтичним. Такі теми фаховіше можуть пояснити політичні й соціальні психологи Ольга Духнич або Олег Покальчук. Проте я не став би очікувати міцної політичної думки від людини, яка впродовж шести останніх років із пієтетом вимовляє "ВолодимОлександрич", а згодом і "РустемЕнверич". З улесливого політика може вирости лідер. Але у кращому випадку це буде кон'юнктурний лідер.

Гра в Realpolitik і ефективність 5–6 менеджерів — пандемія світового масштабу. Проте протягом 200 років сучасної політичної думки в країнах вільного світу людство вижило завдяки поодиноким романтикам або непохитним особистостям з державним мисленням, які знаходили сили не загубитися між олігархами і люмпен-популістами. Звідки беруться ці два типи особистостей — теж не беруся гадати.

Проте єдиний висновок із вищенаписаного один: цілий народ, корінний народ, народ-вигнанець не може десятиліттями сидіти в політичній розтяжці, де його романтична позиція робить з нього народ-дисидент, що вічно перебуває в опозиції й отримує політичні покарання. Але якщо його лідери починають співпрацювати з владою, то народ отримує тавро пристосуванців і зрадників.

Лише набридле слово “інституалізація” взаємин корінного народу і держави може бути порятунком для кримських татар. Його представницький орган — Меджліс — нарешті має бути офіційно визнаним, а голова Меджлісу і принаймні його заступники не мають бути ані членами урядів, ані депутатами будь-яких рівнів. Їхня задача — бути офіційними представниками народу, щоб в такої досвідченої медіафахівчині як Катерина Коберник, не виникало спокуси ототожнювати позицію окремих, хай найлегендарніших, кримських татар із позицією всіх кримських татар.

Бо мало кому досі цікаво, що наразі право представляти народ є лише в голови Меджлісу і одночасно голови Всесвітнього конгресу кримських татар — Рефата Чубарова. В умовах війни і окупації Криму його теж неможливо переобрати, але завдяки непорозумінню з Порошенком у 2019-му Рефат-бей перестав бути депутатом і де-факто дотримується запропонованого правила: голова представницького органу кримських татар вільний від партійної дисципліни або прямого політичного впливу чинної влади. А навіть якщо не вільний, то не голосує з тих питань, що можуть поставити під загрозу репутацію народу.