Два слова про гарантії «прям як в НАТО» по дизайну 5-тої статті (як це активно просуває, приміром, італійська премʼєрка Джорджія Мелоні).

З ними є одна проблема: до моменту, поки Будапештський меморандум не було грубо (і по факту без жодних наслідків) порушено, мало хто сумнівався, що він працюватиме.

Тепер держави Балтії - наступна очевидна ціль Росії - дивляться на Трампа і серйозно сумніваються, що 5-та стаття НАТО працює для всіх однаково. Тобто, коли Сполученим Штатам знадобилося НАТО, бо їм їхніми ж пасажирськими літаками пробили хмарочоси і так далі, партнери по альянсу не відмовилися. Але це був перший і останній раз, коли 5-та стаття працювала.

Тепер російські дрони і залишки ракет системно залітають на територію сусідніх з Україною держав, та нікого цей біль сусідніх держав не турбує, вони ж ненавмисно.

Проблема, про яку я пишу, полягає в тому, що відсутність рішучості відповідати агресорові пропорційно нівелює будь-які виписані на папері гарантії. Головною запорукою цієї рішучості за наявної системи безпекової архітектури західної демократії були Сполучені Штати. Ключове слово попереднього речення «були».

Один з моїх тихих депресивних епізодів у 2023-му викликала поїздка до Сеула, а звідти до ДМЗ - демілітаризованої зони, кордону між двома Кореями. Йшов травень, у нас активно обговорювали наступальний контрнаступ, ми були незламні, найнезламніші в світі, а історія натякала, що до ситуації, в якій ми опинилися зараз - не так уже й багато часу. Це проблема влади, проблема журналістів, проблема марафону, проблема військового часу - я не знаю жодної країни, всі наявні медіа якої в стані війни не впадали в стан відкидання обʼєктивної дійсності на користь бажаному результату. Стандарти ВВС не працюють навіть для ВВС, коли йдеться про британців у Афганістані, приміром. Певною (великою) мірою тут ми говоримо про самоцензуру. Приклад Південної Кореї промовистий: воювати за неї (хоча велика війна була дуже близько) офіційно вписалася ООН (були часи, коли ця організація чогось та важила). Сполучені Штати, Велика Британія, Франція, Нідерланди, Бельгія, Туреччина, Греція, Філіппіни, Таїланд, Люксембург і так далі - воювали за Південну Корею три роки. Сеул переходив з рук у руки чотири рази. Силам ООН протистояли китайці, Пекін демонстрував: йому не шкода китайців для того, щоб домогтися свого. Проти літаків у китайців були лише міномети, ручні гвинтівки і кулемети. І ще гранати. Китайці нападали вночі, обираючи невеликий підрозділ, брали числом, переміщалися до наступної невеликої групи - і повторювали. 

Зрештою, зі смертю Сталіна і втратою радянської підтримки, все закінчилося там, де почалося: на 38 паралелі, лінії розподілу між американським та радянським протекторатом, окресленій після повалення японської окупації.

Мирну угоду Південна Корея підписувати відмовилася, та мало кого це турбувало: війну від імені сил ООН в 1953 році закінчили Сполучені Штати. Відтоді численні спроби повернутися до мирних переговорів з тих чи інших причин зривалися, Північна Корея заморозила своїх громадян у заіржавілому тоталітарному феодалізмі, з якого велике щастя вибратися попрацювати на росіян (чи повоювати на українській землі).

Поруч зі мною в автобусі дорогою до ДМЗ сиділа американка з мідвесту - центральної частини Сполучених Штатів, яка дуже співчувала Україні. Про політику, сказала вона, ми з сусідами не говоримо: всі сусіди в нас республіканці.  

Це було за півтора роки до того, як вони вдруге обрали Дональда Трампа президентом - і ті, хто голосував за нього, і ті, кому було все одно. Саме цим зокрема пояснюється радикальна зміна риторики в бік Трампа всіх західних партнерів Америки: до свідомого, удруге зробленого демократичного вибору країни з найбільшою армію світу доводиться ставитися з розумінням. Навіть якщо це розуміння перетворюється на настільки неприховані, подекуди майже жалюгідні лестощі. Європа задовго аутсорсила свою безпеку, віддаючи її в руки Сполучених Штатів, заощаджуючи на цьому так само, як заощаджувала на енергоносіях - купуючи дешевий газ і нафту в Росії. Переналаштовуватися дуже дорого і дуже довго. Це вже роблять, просто зараз - але за відсутністю іншої системи оборони доводиться докладати зусиль, щоб рятувати від кризи наявну. 

Кожен з європейських лідерів, хто по черзі, діставши - хтось сумнівного, хтось щирого - комплімента від Дональда Трампа, дякував американському президентові за його неймовірні зусилля в мирному процесі між Росією і Україною, тверезо розуміє, що Путін не зупиниться на Україні. Щоправда, жодної з держав, по якій це вдарить найшвидше, на переговорах у Білому домі не було.

«Неприйнятних рішень не відбулося», - сказав після зустрічі Зеленський. При цьому визнав: відмовився від наполягання на перемирʼї до можливої зустрічі в двосторонньому з Путіним чи тристоронньому форматі з Путіним і Трампом (я пишу цю колонку під балістичну тривогу, до слова) - бо «якщо Україна ставитиме умови, “рускі” будуть ставити по сто умов». Тому, демонструючи бажання миру, Україна поки що висловлює беззастережну готовність говорити - в будь-якому форматі. І чекати: бо Путіна можна зупинити лише тиском чи силою, а тиску чи сили на нього без Сполучених Штатів не вистачає.

Проблема, як уже було сказано вище, не в форматі. Проблема в тому, що руйнація підвалин світопорядку, до якої всі ми звикли, не залишає можливості для гарантій стабільного миру. Ані Україні. Ані будь-кому іншому.

Але Трампу це, здається, навіть подобається.

‍